«Ти б усе зіпсувала»: кілька років чоловік приховував, що можна брати дружин на корпоративи
Здавалося б, у сім’ї не повинно бути таємниць. Особливо таких, що не мають сенсу. Але мій чоловік роками мене обманював — холоднокровно, впевнено, майже буденно. Казав, що на їхні корпоративи заборонено приходити із дружинами. Мовляв, у компанії така політика. Я вірила. Та й не наполяла. Ніколи не любила галасливі свята, а після народження сина взагалі замкнулася у домашньому ритмі.
Але правда виплила раптом. І вона не просто зрадила — вона зробила мене чужою у власному шлюбі.
Ми з Максимом одружені лише п’ять років. Майже одразу після весілля я завагітніла, синові зараз чотири. Роки проминули швидко — з пелюшками, недосипанням, лікарняними. Я повернулася на роботу, як тільки змогла. Допомагали бабусі, з грошима стало легше. Я намагаюся приходити додому раніше, бути поряд. А от Максим… Він дедалі частіше затримується, інколи повертається лише зранку, сонний, із затуманеним поглядом. Пояснює, що на роботі «завал».
Три роки тому він влаштувався у солідну фірму. Гарна посада, зарплата вдвічі вища, ніж раніше. Він став спокійнішим, зникли скарги на начальство чи колег. Та одне мене бентежило: він жодного разу не запросив мене на корпоратив. Ні на виїзд за місто, ні на новорічні посиденьки. Постійно повторював: «У нас так не прийнято. Без дружин. Нічого особистого».
Я вірила. Хотіла вірити. Адже якби він хотів щось приховати — то взагалі б нічого не пояснював. А так — начебто чесно попередив. Та й не до розваг було. Подруги — хто заміжня, хто ні — живуть своїм життям. Спілкування зійшло нанівець. Я втомилася. Вражень нує. Вихідні — це пральня, кухня, садочок, поліклініка.
Але от недавно зустріла в аптеці однокласницю — Олену. Побалакали, зайшли у кав’ярню, розговорилися. Виявилося, її чоловік працює у тій самій фірмі, що й мій Максим. Ми навіть посміялися — який же світ маленький. Я запропонувала зустрітися у п’ятницю.
— Не вийде, — сказала вона. — У нас корпоратив із чоловіком.
Я перепитала: «Ти що, йдеш?» А вона здивувалася: «Ну так, а що? Там завжди можна прийти разом».
І тут мені стало так холодно. Я вдала, що знаю про це, віджартувалася, пробурмотіла щось про справи, але всередині все перевернулося. Виходить, він просто обманював. Усі ці роки. Я йшла додому, не відчуваючи під собою землі. Не через сам корпоратив. А через брехню. Через відчуття, що я — ганьба. Що мене соромно показати.
Ввечері за вечерею я, намагаючись говорити рівним голосом, підняла тему:
— Уявляєш, Олена йде на корпоратив із чоловіком. Каже, у вас це нормально.
Він завмер. Подивився на мене якось ізбоку. Потім почав наливати собі чай, крутити серветку, відводити очі.
— Ну… це для новачків. Їм не відмовляють. Ми ж із колегами давно знайомі.
— Але ти й раніше не запрошував. Три роки — не новачок.
Він зітхнув, кинув погляд убік і випалив:
— Я просто хотів відпочити. Без пари. Без цієї «сімейної» говори. Без того, що чоловік сидить тверезий, а дружина його контролює. Я втомлююся. Хочу розслабитися.
Мене ніби вдарило. Виходить, я — завага. Виходить, з іншими він може бути собою, а зі мною — не можна. Я негарна? Дурна? Не вмію підтримати розмову? Чи він просто вважає, що я зіпсую йому «веселощі»?
Краще б він мовчав. Брехня болить, але й правда, сказана через роки, — це як плювок у душу. Я не влаштовувала сцен. Просто вирішила — більше не запрошуватиму його на свій корпоратив. У нас через тиждень вечірка. І я піду сама. Красиво вдягнуся. Сміятимуся, говоритиму, танцюватиму.
Це, можливо, і не ідеальний вихід. Але хай зрозуміє: так, як він вчинив, із дружиною не поводяться. Ні з тією, що у сукні на корпоративі, ні з тією, що вдома з температурою у дитини. Ми ж не вороги. Але зараз я почуваюся чужою. А чужих — не запрошують.
