В моїй голові ця історія виглядала, як справжній сон — розмитий, несподіваний та з гірким присмаком. Мій тридцять п’ятий день народження мав бути тихим, без зайвої уваги. Але доля, як завжди, зробила з нього справжню виставу.
За місяць до свята дзвонила Олена — сестра мого чоловіка. Наші стосунки завжди були напруженими.
— Де святкуватимеш? — запитала вона так, ніби вже збирала валізи.
— Поки не вирішила, — несміливо відповіла я.
— О, значить, гроші в тебе є. Позич нам з Ігорем п’ять тисяч. Дуже потрібно, поверну за два тижні, — попросила вона благальним тоном, від якого у мене по спині пробіг мороз.
Я не люблю позичати, особливо таким, як Олена. Вона завжди знаходила причини: то на дитячі ліки, то на ремонт, то на зламаний телефон. Я відмовляла — ввічливо, але рішуче. Але цього разу…
— У дітей температура, треба ліки, — сказала вона, добиваючи мене «святим» аргументом.
Я здалася. Переказала гроші. Два тижні — мовчання. Місяць — ні звука. Вирішила нагадати на святі.
Ми сиділи в затишній кав’ярні. Гуляли, сміялися, але в мені все кипіло. Олена з чоловіком прийшли, їли, сміялись, ніби нічого й не було.
— Я позичила твоїй сестрі п’ять тисяч на ліки для дітей, обіцяла повернути за два тижні, — прошепотіла я чоловікові.
— Не поверне, — коротко відповів він. — Вона вже п’ять років мені три тисячі винна. Я її знаю.
Але я все ж підійшла.
— Олено, дякую, що прийшли. Хотіла поговорити… — почала я обережно.
— Усе просто чудово! — перебила вона, цілуючи мене в щоку. — Їжа божественна, особливо салат з кукурузою!
— Я не про це… Ти позичала в мене гроші…
Олена засміялася.
— П’ять тисяч? Коли це було? Ти ж завжди відмовляєш!
Я остовпіла.
— Я переказала тобі на карту, на ліки. Можу показати переказ.
Вона зблідла, але одразу очуняла.
— Ах, так… Було діло. Просто я не запам’ятовую дрібниці.
— Ти обіцяла повернути за два тижні.
І тут почалося.
— У тебе совість є?! — вигукнула вона так, що всі озирнулися. — У мене діти хворіли, а ти з мене гроші вимагаєш! Ти ж не зрозумієш, у тебе дітей немає!
Мене ніби підступно вдарили.
— А подарунок? Ми купили тобі подарунок! На ті самі п’ять тисяч! Тож ми квити!
— Який подарунок? Ви нічого не дарували.
— Забули! Але він є! — гаркнула вона. — Годі! Ігоре, пішли! Тут нас не поважають!
Її чоловік допорів курча, витер рукавом рот і мовчки пішов за нею.
До мене підійшла свекруха — Галя Михайлівна. Взяла під руку й відвела убік.
— Сама винувата, що дала. Я своїй доньці не позичаю. Знаю — не поверне. Твої п’ять тисяч пішли на підвіску, яку ти бачила на ній сьогодні.
У мене перехопило дух.
— І подарунка тобі ніхто не купував. Вигадка. Дякуй, що не здоров’ям розплатилася. Вважай — урок. — Вона підморгнула, ніби дала мені життєву пораду.
Олена перестала з нами спілкуватися. Минуло вісім місяців. Жодного дзвінка. А потім раптом — образа через те, що ми її не привітали.
— Я думала, ви хоча б гроші переведете, — заявила вона по телефону.
— А тобі не надійшло? — здивувався мій чоловік. — Глянь минулий жовтень. П’ять тисяч.
— Дуже смішно! — прошипіла вона і кинула трубку.
Ми більше не спілкувалися. Зустрілися через п’ять років — на похоронах Галі Михайлівни. Потім продали її квартиру, поділили гроші. І з того часу ніхто з нас не дзвонив першим. І, чесно кажучи, стало легше…
