Коли я народила Олену, мені було двадцять. Зовсім дівчина. Наївна, але безмежно закохана в її батька. Він пішов від мене, коли доньці не було й року. Просто зібрав речі та зник. Сказав, що не готовий, що життя тільки починається. Я залишилася самотня, без підтримки, без батьків — мати померла рано, а батько нас кинув ще в дитинстві.
Я працювала на двох роботах, жила в комуналці, а донечка часто хворіла. Я носила її по лікарях, стояла в чергах, інколи засинала на лавці у поліклініці. У мене не було часу на себе. Я жила лише нею. Купити сукню — означало не купити Олені ліки. Піти на побачення — означало залишити її з кимось, а я нікому не довіряла.
Олена росла хорошою. У школі була відмінницею. Я тягла репетиторів, курси, гуртки. Плакала вночі, коли в неї щось не виходило. Раділа сильніше за неї, коли вона вступила на бюджет до медичного.
А потім усе почало мінятися.
На другому курсі у неї з’явився хлопець — Богдан. Старший за неї на десять років, розлучений, з дитиною. Я була в шоці.
— Олено, ти впевнена? Він тобі не пара.
— Не лізь у моє життя! Я вже не дитина! — крикнула вона тоді.
І з кожним місяцем вона все далі віддалялася. Богдана вона ідеалізувала. У нього завжди були «винні інші». Колишня дружина — стерва. Робота — нечесна. Люди — заздрісні. А я — зла мати, яка все життя її контролювала. Так, він саме так і говорив.
Я намагалася мовчати. Але одного дня не витримала — вирішила сказати:
— Він тобою користується. Він давить. Це не любов.
— Ти заздриш мені! Ти ніколи не мала такого чоловіка, от і злишся!
Мені було боляче.
Через рік вона повідомила: вони одружуються. І вона переїжджає до нього.
Я допомогла їй зібрати речі, купила ковдру, посуд. А коли прощалася, Олена навіть не обняла мене.
— Не роби вигляд, що тобі важко. Ти ж завжди хотіла, щоб я пішла, — тихо сказала вона.
І пішла.
Після весілля я бачила її рідко. Дзвонила перша. Писала. Але відповіді ставали коротшими. А потім вона заблокувала мій номер.
Я дізналася від знайомої, що Богдан остаточно налаштував її проти мене — сказав, що я отруйна, токсична, і зіпсувала її дитинство. Що через мене вона не вміє жити.
Минуло два роки. Я зустріла її випадково в супермаркеті. Вона була з чоловіком. Втомлена, опущені очі, знервована.
— Олено, донечко… — я підійшла.
— Не підходь до мене, — прошепотіла вона. — Ти більше не мама.
І пішла.
Я стояла між полицями з крупами і відчувала, як усе моє тіло тремтить. Як усі ці роки — ночі, гарячка, лікарні, сльози, робота, недоїдені обіди — все зникає. Як мене вирвали з її життя, немов непотрібний аркуш із зошита.
І я не знаю, чи повернеться вона. Чи згадає, як я сиділа біля її ліжка, коли вона хворіла. Як не їла, щоб їй купити книжку. Як відмовлялася від усього, аби вона мала майбутнє.
Я знаю лише одне: я її мати. І навіть якщо вона це заперечує — правда від цього не зміниться. І я все одно любитиму. Навіть звідти, де вже не болить.
Інколи найглибша любов — це та, яку ніхто не бачить, але вона ніколи не зникає.
