Олег сів у машину, готуючись виїхати з роботи, коли раптом задзвонив телефон. Номер був невідомий. Він неохоче натиснув зелену кнопку.
— Слухаю. Хто це?
— Це я… Привіт, — відповів незнайомий жіночий голос.
— Хто — я? — насторожено перепитав Олег. — Представтесь!
Пауза. Потім голос, ледве чутно:
— Це я… твоя мама.
Олег завмер. Пальці стиснули кермо, серце закалатало швидше.
— Які дурниці? Моя мати померла двадцять девʼять років тому!
— Ні… Я — Марʼяна… Я народила тебе. Олеже, це справді я…
Він кинув слухавку. Серце билося, долоні спітніли. Здавалося, хтось відчинив двері у страшне, глухе минуле, яке він намагався поховати назавжди.
За кілька хвилин телефон задзвонив знову. Той самий номер.
— Я не хочу вас чути, — різко сказав він. — У мене немає матері. Жінка, яка народила мене, кинула, коли мені було девʼять. І з тих пір я сирота.
— Я прошу лише про одне — дай мені пʼять хвилин. Благаю…
— Навіщо? Щоб почути чергову брехню?
— Просто зустрінься зі мною. Один раз. Я все поясню.
Олег не хотів. Але розумів — вона не відстане. Вона знайде його адресу, зʼявиться біля дому, зачепить дружину, налякає доньок.
Через два дні вони зустрілися у сквері на околиці Вінниці.
Марʼяна Іванівна сиділа на лавочці, згорблена, постаріла, але все ще намагалася зберегти сліди колишньої краси. Руки тремтіли.
— Привіт, Лесь…
— Олег, — холодно поправив він.
Вона підвела очі — у них була розпач.
— Я знаю, я винна… Але я не могла інакше…
Він мовчав. Перед очима вставали картини з дитинства — як вона кричала, як кидала посуд, як йшла на побачення, залишаючи його самого.
— Ти залишила мене у тітки Оксани. І сказала: “Я повернуся за місяць”. А сама втекла до Польщі з якимсь бізнесменом.
— Я думала, він допоможе нам обом… Але він не захотів тебе. І я…
— Ти обрала його. Не мене.
Вона схлипнула.
— Мені більше нікого просити. Чоловік помер, його діти мене вигнали. Жити ніде. Їсти нічого. Я зовсім одна.
— Тобі шкода себе? — спитав він, трохи похиливши голову. — А мені в девʼять років було кого шкодувати?
— Пробач мені… Я не знала, як просити вибачення. Усе чекала, що ти сам зʼявишся…
— Ти навіть листівки мені не надіслала. Ані разу.
Мовчання. Потім Марʼяна прошепотіла:
— А ти все-таки хороша людина… Ти виріс справжнім.
— Я виріс завдяки людям, яких ти ненавиділа. Тітці Оксані. Моїй дружині. Моїм друзям. Але не завдяки тобі.
Вона простягнула руку, але він відсторонився.
— Я тебе не звинувачую. Але ти для мене ніхто. Навіть не ворог. Просто пусте місце.
— Я помираю… — прошепотіла вона.
— Значить, тобі треба сповідатися. Але не переді мною.
Він підвівся й пішов геть, не озираючись.
І вперше за багато років відчув у грудях полегшення. Минуле нарешті відпустило. А життя — тривало.
