30березня2026р., щоденник
Ти через любов полетів з інституту! Ми ж тебе послали вчитись, а не одружуватись! Сільську дівчину нам бракувало прийняти в сімї, ревнув мій батько. Палаючу закоханість сина хотіли загасити розлукою. За його проханням я пішов у армію.
Марічка, моя дружина, займалася господарством. Вона змінювала шпалери, підмінювала штори, розбирала антресолі: порядок був для неї головним, і душа її з того спокійна була.
У кутку підвалу вона знайшла стару коробку з листами моїх написаних раніше. Яка довга була та ніч, коли я їх складала! Марічка, занедбавши прибирання, перечитала перший лист, потім другий, потім третій
Ми з Марічкою познайомились у Львівському політехнічному інституті. Я син міста, вона з села. Її вразила моя зовнішність: довге чорне волосся, блискучі очі, струнка постава.
Ми почали зустрічатись. Для соромязливої Марічки мій голос був, немов буря. Щодня я вигадував щось нове, аби завойовати її серце: квіти під двері гуртожитку, нічні привітання у вікно. Її кімната на першому поверсі.
Гучні студентські вечірки, прогулянки, поцілунки перший рік навчання промайнув швидко, і ми були разом майже кожен день.
Тим не менш, я зупинив навчання. Наука мене не тягнула, а кохання ось що горіло в серці. Мене відрахували з інституту, і це мене не засмутило.
Візьму роботу, а потім повернусь на заочне навчання. Тоді й одружусь з тобою, моя радість, казав я Марічці.
Я знайшов роботу на заводі і повідомив батькам про намір одружитись. Батьки Марічки знали про наші стосунки. Вона кілька разів приходила до них.
Мої батьки мріяли, аби я одружився з донькою їхніх друзів, Зіною. Але ні я, ні Зіна не хотіли виконувати їхні очікування. Я вірив, що зможу переконати батьків, розповівши про свою любов до Марічки, і вони зрозуміють, що без неї моє життя порожнє.
Проте їхня реакція була сувора.
Ти через кохання втратив місце в інституті! Ми відправляли тебе вчитися, а не одружуватись! Сільську дівчину нам бракувало, лаявся батько.
Отже, мене відправили на службу.
Марічка залишилась без мене. Єдине, що дарувало їй сили, листи, які я писав. Вони були ніжними та пристрасними.
Аж раптом листування різко обірвалося. Місяць, два, півроку і жодного рядка. Марічка не могла знайти собі розради.
Таке трапляється, в розлуці почуття охолонуть. Тоді це не кохання, а лише захоплення, втішав її наш однокурсник Сашко.
Сашко був нашим спільним другом. Марічка не знала, що він писав мені, як любить її, і планував одружитись. Він просив мене перестати писати листи, бо вони мали зєднати його з нею.
Тож Марічка змирилась, взялася за навчання, почала спілкуватись з друзями. Сашко був поруч, давно закоханий у неї. Його турбота та щира любов стали для неї підтримкою.
Нехай хоча б Сашко буде щасливим, подумала вона і погодилась на його пропозицію.
Листи мої Марічка хотіла викинути, та рука не піднялась. Вона сховала їх у коробці і відклала подалі.
Марічка почала нове життя.
Батьки Сашка сповістили, що Марічка вийшла заміж за нього. Час пролетів.
Десятиліття пройшло, а ми жили в одному місті, лише паралельними шляхами, що ніколи не перетинались. Марічці чутки доходили, що я одружився не з Зіною, а з іншою жінкою, у нас був син.
Її життя стало спокійним, але не щасливим. У Сашка і Марічки народились дві дочки. Дитячі турботи і робота стали сенсом її днів, а душевних переживань не залишалося.
35років минуло. Сімя Марічки розпалося: стосунки без кохання не витримали, чоловік знайшов коханку, дочки виросли, оселились у своїх родинах, і ніщо їх більше не звязувало. Після розлучення він зізнався Марічці, як організував її розставання зі мною.
У мене теж сімя розпалася, і я залишився сам.
Тоді Марічка відкрила останній мій лист. Вона плакала і сміялась одночасно, а далі зрозуміла, що палко хоче дізнатись, де я зараз, як склалося моє життя. Вона вирішила написати листа на мою стару адресу, сподіваючись, що хтось передасть його. Марічка була рішучою: вона миттєво написала лист і запросила мене зустрітись у кавярні навпроти її будинку. Без довгих роздумів вона опустила лист у поштову скриньку.
Наступного дня вона сварилась з собою: Чому я така недооцінена?
Я, повертаючись додому, зазирнув у скриньку. Лист? У наш час це рідкість. Поглянув на конверт і не повірив очам. Я прочитав лист, і минуле ожило.
У призначений час я зайшов у кавярню, серце колотилось. У залі було порожньо, лише один стіл зайнявши, сиділа жінка.
Марічко, прошепотів я.
Так, вона обернулася, і наші погляди зустрілись. Я памятав її очі всі ці роки. Це була вона та сама, моя Марічка. Ми говорили, сміялись, плакали.
Вийшовши з кавярні, ми трималися за руки, клялись ніколи не розлучатись.
Тепер, майже пять років потому, ми живемо разом, душа в душу, і кожен день вважаємо щасливим.
**Урок, який я виніс:** справжнє кохання не гине, воно лише заховане під пилом часу, і коли його знайдеш, треба дорожити кожною миттю, бо лише любов, що пережила випробування, дарує справжнє спокійне щастя.
