Ти чия, дівчинонько? Давай я тебе додому віднесу, зігрієшся трохи, а то ж геть замерзла. Підхопила її на руки, легенька як щойно вилуплена пташка. Принесла до себе додому, а сусіди вже на порозі у нашому селі новини й вітер переганяють.
Ой, Ганно, звідки взяла цю дитину? Марія з сусідського двору виглядає.
Та під мостом. Сиділа сама, холодна, нікого поруч.
І що ти далі? Залишиш собі?
Ти що, зовсім, Ганно? На що годувати будеш? У наші часи й своїм важко.
Скрипить у мене підлога біля столу сто разів казала собі, треба полагодити, та руки не доходять. Сіла, витягла з шафи старий зошит щоденник. Сторінки пожовтіли, а записи наче живі, такі рідні. За вікном заметіль, береза по шибці стукає, ніби проситься посидіти зі мною.
Чому стукаєш, берізко? Весну чекай, ще трохи.
Смішно, правда, з деревами розмовляти? Але коли в хаті одна, все навколо немов оживає. Після війни я вдовою залишилася мій Степан загинув. Досі його листа вишукано ховаю сторінка пожовкла, згини потемнішали. Писав: колись повернеться, любить, будемо щасливі… А за тиждень похоронка.
Дітей Бог не дав, може, й на краще в ті роки хліба шмат не завжди знайдеш. Голова колгоспу, Микола Іванович, тішив:
Не журися, Ганно, знайдеш ще щастя.
Я вже своє відлюбила. Досить.
Працювала в колгоспі не покладаючи рук. Бригадир Петрович кричить:
Ганно Василівно, вже темно, додому йдіть!
Поки руки роблять душа жива, відповідаю.
Мала своє малесеньке хазяйство козу Маньку, яку годую як малу дитину, і пять курочок, вони мені замість будильника зранку. Клава, сусідка, усе кепкувала:
Це в тебе не кури, а справжні індики!
На городі картопля, морква, буряки. На зиму закрутки: огірки, помідори, грибочки відкриваєш банку, ніби літо на кухню вертається.
Памятаю той день, мов учора. Березень сірий, мокрий, дощ з ночі, до вечора підмерз. Пішла я до лісу по хмиз, треба ж піч топити. Збираю, а сама думаю скільки ще зими витримати? Біля мосту чую: хтось плаче. Стала чи не ввижається? А то ж дитячий схлип.
Під мостом бачу малесенька дівчинка, уся в грязюці, у рваній сукенці, пальці як крига. Глянула на мене очі перелякані, вся трясеться.
Ти чия, дитинко? Тихо питаю, щоб не злякати.
Мовчить. Губи сині, руки опухлі.
Ходімо до мене, погрієшся.
Взяла, загорнула у хустинку, притиснула до грудей. А сама думаю: яка ж матір могла лишити таку маленьку? В голові не вкладається.
Хмиз залишила, одно не до нього. Дівчинка мовчки хапається за мою шию.
Додому а там уже повно людей. Клава перша:
Ой же ж, Ганно, де ж ти її взяла?
Біля мосту. Самотня, покинута.
Боженьку милий… І що далі?
А що? Залишу, хіба зможу інакше.
Баба Мотря підходить, хреститься:
Та ти зовсім з глузду, Ганно! Чим годувати будеш?
Бог дасть, вистачить.
Розтопила піч, воду грію. Дитинка худюща, синці на руках, очі сумні. Викупала у теплій воді, загорнула у свою стару кофту. Спитала:
Їсти хочеш?
Кивнула ледве помітно.
Налила борщу, хліба. Їсть обережно, видно не вулична, домашня.
Як тебе звуть?
Мовчить. Може, боїться, може, й говорити не вміє.
Спати поклала на ліжко, сама на лаві. Вночі кілька разів прокидалась, перевіряла спить, іноді скрикує уві сні.
Зранку пішла до сільради. Голова, Іван Степанович, зітхає:
Зникнення ніхто не заявляв. Може, з міста підкинули…
Що ж тепер?
За законом у дитячий будинок треба.
Серце стискається:
Дайте час. Може, рідні знайдуться. А доки зі мною буде.
Ганно Василівно, подумай…
Вже подумала.
Назвала її Лідія на честь моєї матері. Думала, повернеться хтось по неї, та ні. І стало мені від того легше люблю її, як рідну.
Довго вона мовчала, ночами кричала, все шукувала щось очима. Я гладила по голівці, шепотіла:
Не плач, доню, тепер усе буде гаразд.
Із старого жакету пошила Лідочці сукні, обшила стрічками, вийшло яскраво. Клава аж засміялась:
Ой, Ганно, та ти майстриня! Я думала, ти тільки грядки сапати вмієш.
Життя змусить усе навчишся.
Та були й невдоволені. Мотря при зустрічі хрестилась:
Біди накличеш, Ганно. Підкидька то не щастя.
Замовкни, Мотре. Не тобі судити.
Голова колгоспу теж радив:
Віддай у дитячий будинок, там нагодують…
А хто любитиме? В сиротинці свої стражденні.
Потім помагати став: залишить молочка, то крупи.
Лідія потроху отямилась, слова з’явились, а потім і речення. Колись вперше сміялась я на кухні впала зі стільця, а вона регоче, дзвінко так! Мені й біль у ту ж мить минув.
У городі допомагала видала їй маленьку сапку, топчеться, буряни більше тисне, ніж вибирає. Не сварилась раділа!
А потім лиха година Лідочка з гарячкою, марить. Я до фельдшера, Семена Петровича:
Рятуй!
Ліки? Та в мене на всіх аспірину три таблетки. Чекай може, привезуть.
Що ж, чекати? Вона ж до ранку…
Бігла до райцентру девять кілометрів багнюкою. Черевики розбита, ноги всі в крові. В лікарні молодий лікар, Олексій Михайлович:
Чекайте.
Приніс ліки, каже:
Грошей не треба, лиш би встигли.
Три дні не відходила від Лідочки. Молилася, компреси змінювала. На четвертий жар спав, відкрила очі:
Мамо, хочу пити…
“Мамо”… Вперше так я аж розплакалась. А вона ручками сльози витирає:
Мамо, ти чому плачеш? Болить?
Не болить, донечко. З радості.
Тоді все змінилось балакуча, ласкава, на подвірї дитяча луна. В школу пішла вчителька нахвалити не могла:
Золото, не дівчинка! Все розуміє з льоту!
Селяни звикли, навіть Мотря пирогами пригощала. Особливо полюбила Лідочку, коли та допомогла піч розтопити в морози. Лідочка сама сказала:
Мамо, давай до баби Мотрі, їй холодно.
Стали дружити баба розповідала казки, вязати вчила і більше ніколи не згадувала про “підкидька”.
Йшли роки. Лідочці минуло вже дев’ять, коли перша згадка про міст прийшла. Вечір, я штопаю шкарпетки, вона ляльку колише.
Мамо, а ти памятаєш, як мене знайшла?
Памятаю, доню.
Я теж трохи памятаю. Холодно, страшно, якась жінка плакала, потім пішла. Пам’ятаю лише синю хустку.
Лідочко…
Я не сумую, мамо, просто часом згадую. І добре, що ти мене тоді знайшла.
Обійняла я її, у самої сльози… Довго над цим думала: хто ця жінка була? Чому так сталося? Не мені судити…
Тоді почала їй пояснювати, якомога лагідніше:
Доню, в житті всяке буває. Може, твоя мама дуже бідувала.
А ти б так зробила коли-небудь?
Ніколи. Ти моє щастя.
Роки минали, Ліда в школі перша учениця. Зранку біжить:
Мамо, уявляєш, вірш читала біля дошки, всі аплодували!
Вчителька, Марія Петрівна, радила:
Таку дитину далі треба учити. Вона світла, до літератури тяга! Я буду готувати її безплатно.
Увечері сиділи з книжками, я чай з малиною готувала слухала, як вони Пушкіна обговорюють.
В девятому класі Ліда закохалась хлопець новий у класі, з міста, все переживає, вірші пише. Я тільки по очах бачу кохання це… Перше, воно завжди болюче, щемке.
Після школи подала документи до педінституту, я всі заощадження їй оддала, ще козу продала. Вона ж:
Мамочко, а як же ти без Маньки?
Проживу, доню, а тобі треба вчитись.
Як прийшов лист про зарахування все село гуляло. Голова колгоспу приходив:
Молодець, Ганно, виростила студентку!
Памятаю, як провожала зупинка, автобус, вона мене обіймає:
Писатиму кожного тижня і на канікули приїжджатиму.
Звісно, доню. Я вся твоя.
Автобус поїхав, я ще довго стояла. Клава підійшла:
Ходімо, Ганно, роботи багато.
А знаєш, Клаво, я щаслива. У когось діти рідні, а в мене від Бога.
Постійно писала, кожен лист як гостинець святковий. Дізнавалась про навчання, місто, нових друзів, а між словами ностальгія…
На другому курсі зустріла свого Сергія студента-історика. У листах згадує, а я серцем відчуваю закохалась. Привезла його влітку знайомитись. Хлопець серйозний, рук не боїться, дах допоміг переробити, з сусідами порозумівся. З Машенькою завжди поруч, видно своє, рідне.
Коли приїжджала все село дивилося, яка красуня виросла! Баба Мотря старає:
Господи, а я ж була проти. Прости, Ганно. Диво це, не дівчина!
Тепер Ліда вчителька у міській школі, учнів своїх навчає, як колись її вчила Марія Петрівна. Вийшла заміж за Сергія, живуть душа в душу, мені внучку подарували Ганнусю, на честь мене.
Ганнуся весь характер від мами, тільки ще сміливіша. Як приїжджають галас на весь двір. А я тішуся: без дитячого галасу хата глуха.
Сиджу, записую в щоденник, знову береза стукає у вікно, а на столі фотографія: Ліда з Сергієм і маленькою Ганнусею. А поруч стара хустинка та сама, у яку загортала тоді під мостом. Періодично дістаю, потрогаю і тепло огортає.
Вчора лист прийшов Ліда пише, що чекають сина. Сергій імя вже вибрав Степан, на честь мого чоловіка. Ото буде память.
А міст той старий давно знесли, новий бетонний збудували. Рідко там буваю, а як проходжу обовязково зупиняюся, думки йдуть… Скільки все може змінити одна мить, одне дитяче “мамо” у березневу хурделицю…
Кажуть, доля учить нас цінувати близьких через самотність. А я думаю вона готує до того, щоб саме до нас чиїсь втомлені очі підійшли. І яка різниця, чия кров головне, що скаже серце. Моє тоді не помилилося.
