— Мамо, а ти теж колись хотіла стати художницею?
Оля сиділа за кухонним столом, тримаючи тоненький пензель. На аркуші акварелі під її рукою народжувалася нерішуча, але зворушлива гілка бузку — бузкові мазки тремтіли, ніби боялися розплистися.
— Хотіла, — усміхнулася Марія, стоячи біля плити. — Тільки мені було вісім, і я вирішила, що стану лікарем, щоб рятувати людей.
— А потім передумала?
Марія простягнула руку до чайника, ховаючи погляд. Вона завжди боялася таких розмов. За ними ховалося занадто багато — старі мрії, нездійснені надії, вибори, які вона робила розумом, а не серцем.
— Так. Життя так склалося.
Коли Марія всиновила Олю, їй було тридцять два. До того часу вона пережила багато: діагноз безпліддя, розлучення, що залишило в душі порожнечу, і нескінченні поради знайомих — «змирися», «спробуй ще раз», «візьми дитину». Вона не хотіла брати. Не через егоїзм, а через страх: чи вистачить сил, чи вистачить любові? Та одного разу в дитячому будинку вона побачила Олю — худу дівчинку з кісками, що сиділа в кутку і малювала олівцем квіти. Оля підняла очі, і в них було стільки дорослої туги, що Марія відчула укол у грудях. Через рік Оля назвала її мамою.
Тепер Олі було десять. Вона вчилася в звичайній школі, де Марія викладала літературу. Колеги та батьки поважали її — «та сама вчителька, що усиновила дівчинку з притулку». Але Марія не шукала похвали. Її єдиним бажанням було дати Олі життя, де ніхто не нагадував би їй про минуле.
— Маріє Іванівно, якщо хочете, щоб Оля вступила до нашої школи, треба заповнити анкету. І копії документів. У тому числі свідоцтво про народження. — Жінка у приймальні елітної гімназії дивилася суворо, але без злості. Її окуляри блищали у світлі лампи.
— Звісно, — кивнула Марія, стримуючи хвилювання. — Ми все підготуємо.
Вона підготувала все заздалегідь. Нова прізвище Олі — її прізвище — було вписано в документи акуратно, без натяку на усиновлення. Не те щоб це було таємницею, але Марія не хотіла, щоб минуле Олі стало приводом для питань чи співчуття. Вона знала, як діти можуть бути жорстокими, як одне слово може поранити глибше, ніж здається.
Ввечері вони пекли яблучний пиріг. Оля чистила яблука зі спокусою художниці: тонкі смужки шкірки падали у миску, а цукор вона пересипала обережно, ніби боялася порушити невидимий порядок.
— Мамо, а в цій новій школі є художня студія?
— Є. Дуже гарна. І театр. І басейн.
— А якщо мене не візьмуть?
Марія подивилася на доньку. Оля не піднімала очей, але її пальці завмерли над мискою.
— Візьмуть, Оленко. Ми все для цього зробимо.
Дзвінок роздався вранці суботи. Марія вийшла у двір, щоб відповісти — у квартирі звук здавався надто гучним. Голос у трубці був жіночий, глухий, ніби пробивався крізь роки.
— Це ви Марія?.. Я… я мати Олі.
Світ на секунду стиснувся. Марія схопилася за перила ганку. Вона помітила все: порошинку на пальто, тріщину в асфальті, власне дихання, яке стало важчим.
— Що вам потрібно?
— Я… Я нічого не прошу. Просто хотіла знати, як вона. Можна я… хоч побачу її?
— Вона вас не пам’ятає. — Марія говорила жорсткіше, ніж відчувала. — І в неї нове життя. Я прошу вас його не руйнувати.
— Я розумію. Пробачте.
Гудки.
Марія повернулася до квартири, але не відразу помітила, що Оля стояла біля сходів. Дівчинка мовчала, але її очі були напруженими, як у кошеняти, що почуло чужий звук.
— Хто це був?
— Помилилися номером, — збрехала Марія, відчуваючи, як брехня осідає в горлі. — Іди, сніданок готовий.
Через кілька днів Марію викликали до школи. Оля побилася з однокласником — випадок, який був на неї зовсім не схожий. Марія сиділа у вчительській напротив класної, поки Оля чекала у коридорі.
— Вона вдарила хлопчика, — сказала вчителька, поправляючи окуляри. — Каже, він її образив.
— Як? — Марія стиснула сумку.
— Оля сама розкаже. Але, Маріє Іванівно, ви ж розумієте… діти іноді кажуть те, що чують від батьків.
Оля сиділа на стільчику у коридорі, дивлячись у підлогу. Коли Марія підійшла, дівчинка підняла голову і прошепотіла:
— Він сказав, що в мене немає справжньої родини. Що я не його рівня. А ще… що ти не моя мама.
— Хто йому це сказав?!
— Не знаю. Але він точно знав.
Вночі Марія не спала. Вона лежала у темряві, дивлячись у стелю, і вперше відчула, що її брехня — як тонка тріщина у склі. Її ледве помітно, але варто подути — і все розіб’ється. Вона згадувала, як Оля вперше назвала її мамою, як вони вчилися разом кататися на велосипеді, як Оля плакала вночі перший рік, поки не звикла до нового дому. Марія хотіла захистити їїТой ночі Марія обійняла Олю міцніше, усвідомивши, що справжня родина – це не кров, а любов, яку ти добровільно даруєш і яка повертається до тебе теплом дитячих рук.
