Олена вже більше години катала свою доньку вечірнім Києвом. Зайшли у кілька крамниць — не щоб щось купити, а просто відчути себе звичайною родиною. Купили лише морозиво та сік. Потім сіли на лавочку біля під’їзду під квітучою калиною. Софія обожнювала ці прогулянки й додому не поспішала — їй здавалося, що тут, під небом, вона трохи ближче до свободи.
Раптом до під’їзду під’їхав автомобіль з написом «КІНО». З нього вийшов високий чоловік, оглянув подвір’я й, усміхаючись, підійшов до них. Зупинившись прямо перед Софією, він промовив:
— Ти Софія?
— Так… — зніяковіла дівчинка.
— Я прийшов до тебе.
— До мене? — перепитала вона, і серце забилося швидше.
— Хочеш знятися у фільмі?
Софія подивилася на матір, потім на незнайомця, і в голосі залунали образа:
— Навіщо ви жартуєте?
— Я не жартую. Мене звуть Олег, я режисер. Ми шукаємо головну героїню. Ти нам дуже підходиш.
Олена спершу не повірила, але побачивши, як очі доньки загорілися, як на обличчі з’явилася справжня надія, просто кивнула:
— Якщо ви не глузуєте — давайте спробуємо.
Так вони потрапили на кіностудію. Софію викачали у центр зали, яскраве світло, камери, порожнеча. Раптом з’явився хлопець — високий, чарівний, з усмішкою, як у кіно:
— Привіт. Я Роман. У фільмі я твій партнер. А ти — Ганна.
Софія нічого не відповіла. Вона не могла повірити, що це відбувається наяву. Вона була не акторкою — просто дівчинкою у візку, яку раптом захотіли зробити частиною історії.
Зйомки почалися. Її вчили, пояснювали, направляли. Спочатку були сцени з батьками, потім — з Романом. Сцена за сценою, фраза за фразою, але найголовніше — Софія не грала. Вона жила. Плакала, коли за сюжетом її кидали, сміялася, коли герой жартував. А коли Роман піднімав її на руки й дивився у вічі — серце билося, як божевільне. Це був не просто фільм. Це було її життя, лише у кадрі.
Олег, режисер, души в ній не чаяв. Говорив:
— Ти справжня. Ти — моя Ганна. Ти не граєш, ти живеш цим.
Вона росла, як квітка. Кожен день був наповнений сенсом. Перший поцілунок — у кадрі, але вона знала: для неї він був справжнім. Навіть коли у складних сценах використовували дублерок — стрибки у воду, сцени з підйомом на руки — Софія не сердилася. Адже її душа була на екрані.
Минали тижні. Зйомки закінчилися. Усі роз’їхалися. Софія знову опинилася у своєму дворі, під тією ж калиною. Але тепер у неї було ім’я у титрах. Досвід. І серце, сповнене відчуттів.
Олена з гордістю говорила:
— Уяви, за два місяці ти заробила майже півмільйона гривень. Купимо все, що захочеш.
— Я не принцеса, мамо… — сумно подивилася на свої ноги Софія.
— Але ти нею була. І ще будеш.
І раптом знову — автомобіль. Таксі. З нього вийшов Роман. З букетом. Справжнім. Без камер. Без сценарію.
— Це мені? — видихнула вона.
— Тобі, Софіє. Я хочу бути з тобою. По-справжньому. Без кіно.
…А десь у кабінеті знайомого лікаря Олег наливав по келиху й говорив:
— Дякую тобі за Софію. Вона змінила не лише фільм, а й мене.
— Радий був допомогти, — усміхався лікар. — Навіщо прийшов?
— У продовженні серіалу Ганна має встати з візка.
— Скільки в мене часу?
— Два роки.
— Встигнемо.
І в цю мить доля вже писала новий сценарій — не на папері, а в житті Софії, яка перестала бути просто дівчинкою у інвалідному візку й стала головною героїнею власного фільму.
