Ти — Аліса. Відтепер ти живеш у кіно.
Оксана вже більше години возила доньку вечірнім Львовом. Заїхали у кілька крамниць — не купити щось, а просто відчути себе звичайною родиною. Взяли лише морозиво та сік. Потім сіли на лавочку під будинком, де цвіла калина. Соломія обожнювала ці прогулянки і не поспішала додому — їй здавалося, що тут, під небом, вона трохи ближча до свободи.
Раптом до під’їзду під’їхав автомобіль з написом «КІНО». З нього вийшов високий чоловік, оглянув подвір’я й, посміхаючись, підійшов до них. Зупинився прямо перед Соломією:
— Ти Соломія?
— Так… — зніяковіла дівчинка.
— Я прийшов до тебе.
— До мене? — перепитала вона, і серце забилося частіше.
— Хочеш знятися у фільмі?
Соломія подивилася на маму, потім на незнайомця, і в голосі пролунала образа:
— Навіщо ви жартуєте?
— Я не жартую. Мене звати Богдан, я режисер. Шукаємо головну героїню. Ти нам ідеально підходиш.
Оксана спершу не вірила, але побачивши, як очі доньки спалахнули, як на обличчі з’явилася справжня надія, лише кивнула:
— Якщо ви не глузуєте — спробуємо.
Так вони опинилися на кіностудії. Соломію викачали в центр зали, яскраве світло, камери, порожнеча. Несподівано з’явився хлопець — високий, харизматичний, з усмішкою, як у кіно:
— Привіт. Я Орест. У фільмі я твій партнер. А ти — Аліса.
Соломія нічого не відповіла. Вона не могла повірити, що це дійсно відбувається. Вона не була акторкою — лише дівчинкою у візку, яку раптом захотіли зробити частиною історії.
Зйомки розпочалися. Її вчили, пояснювали, направляли. Спочатку були сцени з батьками, потім — з Орестом. Сцена за сценою, репліка за реплікою, але найголовніше — Соломія не грала. Вона жила. Плакала, коли за сюжетом її кидали, сміялася, коли герой жартував. А коли Орест піднімав її на руки й дивився у вічі — серце билося, наче божевільне. Це був не просто фільм. Це було її життя, тільки у кадрі.
Богдан, режисер, не чаяв у ній душі. Казав:
— Ти справжня. Ти — моя Аліса. Ти не граєш, ти живеш цим.
Вона розквітала, як квітка. Кожен день був наповнений сенсом. Перший поцілунок — у кадрі, але вона знала: для неї він був справжнім. Навіть коли у складних сценах використовували дублерок — стрибки у воду, підйоми на руки — Соломія не ображалася. Адже її душа була на екрані.
Минули тижні. Зйомки закінчилися. Усі роз’їхалися. Соломія знову опинилася у своєму дворі, під тією ж калиною. Але тепер у неї було ім’я у титрах. Досвід. І серце, повне відчуттів.
Оксана з гордістю сообВдруг з-за рогу з’явився той самий автомобіль з написом «КІНО», і двері відчинилися перед новою сторінкою її долі.
