Леонід метушився по крихітній кухні, немов кіт у мішку. Він тер долоні, переставляв цукерницю, шукав опору в побуті, який сам же й ненавидів. У голові крутилася одна думка: треба поговорити. Треба покласти край. Годі. Він більше не може.
Оксана, звичайно, буде плакати. Благатиме залишитись. Розповість, як втомилася, як старається. Пообіцяє, що ще все можна виправити. Але він-то знає: кінець. Їх більше немає. Лише двоє сусідів, зв’язаних іпотекою та холодильником. Без кохання, без поваги, навіть без злості. Пустка.
Він почув, як ключ повернувся у замку. Зібрався, як перед стрибком у прірву.
Оксана увійшла у квартиру, сіла на табурет. Перша річ — зняла туфлі. Ті чортові нові туфлі. День був пекельний — робота консультанткою у магазині одягу в торговому центрі перетворила її на багаторуку машину: подавай, принеси, приміряй, допоможи. Весна розпалювала в людях жагу до змін: хто шукав кохання, а хто — нову сукню.
— Привіт. Втомилася? — обережно спитав Леонід.
— Як собака. Жодної хвилини не сіла, — видихнула вона, не піднімаючи голови.
— Зрозуміло. Вечеря буде?
Оксана кивнула і пішла на кухню. За двадцять хвилин плита вже бурлила, сковорідки шипіли, а повітря наповнилося ароматами, у яких Леонід ще намагався знайти сенс свого існування.
Він стояв біля дверей, збираючись із духом. Глибоко вдихнув.
— О́ксан… — почав він, — нам треба поговорити.
Дружина повернулася до нього, продовжуючи чистити моркву. Без здивування, без тривоги.
— Давай розійдемося, — випалив він. — Я більше не можу. Ми чужі. Ти вбила в мені натхнення. Я артист, а ти — побут. Ти вимагаєш гроші, не даєш розвиватися, підрізаєш крила. Так більше не хочу.
Це був імпровіз, але, на його думку, звучало досить артистично. Майже як на кастингу.
Оксана продовжувала механічно скребати моркву, потім різко шпурнула її в раковину, зняла фартух, вимкнула плиту й обернулася.
— А давай! — спокійно сказала вона. — Давай, Леоніде. До біса цей побут.
Він остолбенів. Такого не було в сценарії. Де сльози? Де істерика?
Поки він перетравлював її відповідь, Оксана налила собі кави, дістала сир і печиво, сіла за стіл.
— О́ксан… ти в шоці. Це зрозуміло. Але ж ти теж це відчувала, правда? І готуєш без душі. Все на автоматі…
— Так. Без душі, — повторила вона і відпила кави.
Розговор розвалювався. Він губив сцени й репліки.
— Нам треба вирішити, що робити з квартирою, — незграбно почав він. — І з іншим…
— А я думала, ти настільки задохнувся у цьому побуті, що кинеш усе без жалю. А тут ось як — іпотека тебе турбує, — зі злостю сказала вона. — Ну добре. Квартиру залиш мені. Але тоді віддай половину вже сплаченого. Я переїду до тата. Він давно кличе — старий уже.
— Яка ж ти меркантильна, — видихнув Леонід. Він уявляв усе простіше. Мріяв про кіно, ходив на кастинги, поки працював охоронцем. Усе, що заробляв, віддавав їй, не вникаючи у деталі. А тепер — гроші, відсотки, папери.
Він хотів свободи. А отримав розрахунок.
— Оксано, залиш собі все. Гроші віддаси, коли зможеш. Я ж не чудовисько, — додав він із пафосом, ніби дарував їй не квартиру, а палац у Карпатах.
— Дякую. До речі, у тебе хтось є? — спитала вона з явною байдужістю.
— Це неважливо, — мудро пробурчав він. Нехай думає, що він на розхват.
Він вийшов із почуттям легкої перемоги. Свобода. Артистичне життя без сковорідок і докорів.
Минуло півроку.
Леонід стояв біля знайомих дверей і вагався. Усе змінилося. Життя з матір’ю виявилося пеклом. Вона докоряла за розлучення, пилила за невдалу кар’єру, виганяла за будь-якої нагоди, влаштовувала сцени, коли він приводив жінок. Навіть одна офіціантка втекла, не витримавши її коментарів.
Мати була гіршою за Оксану. Набагато гіршою.
Остання крапка — вимога з’їхати. Він був упевнений, що в неї хтось з’явився. Вони посварилися. Вона назвала його невдахою і наказала знайти роботу, а не мріяти про кіно.
І саме тоді подзвонила Оксана. Запропонувала нарешті оформити розлучення і закрити питання з квартирою. І ось він тут.
Він підготувався: внутрішньо відрепетирував страждальницький погляд, слова каяття, скупу сльозу.
Натиснув дзвінок.
— Привіт. Заходь, — відчинила Оксана. Вона виглядала… чудово. Чи це йому просто бракувало її.
Він увійшов у кухню, як господар. І завмер.
Біля плити стояв напівголий чоловік у спортивках і смажив м’ясо. На сковороді — шипіння, на столі — пачка гривень.
— Ти хто? — сипким голосом спитав Леонід.
— МаксА потім пролунав дзвінок холодильника, і Леонід зрозумів, що навіть цей звук уже не належить йому.
