Леонід метушився по крихітній кухні, немов звір у клітці. Він тер долоні, переставляв цукрничку, шукав опору в побуті, який сам ненавидів. У голові крутився монолог. Треба поговорити. Треба покласти край. Годі. Він більше не може.
Соломія, звичайно, плакатиме. Благатиме залишитись. Розповість, як втомилась, як старається. Пообіцяє, що ще можна все виправити. Але він-то знає: кінець. Їх більше нема. Є двоє сусідів, яких тримає разом іпотека та холодильник. Без кохання, без поваги, навіть без роздратування. Пустота.
Він почув, як ключ обернувся у замку. Зібрався, немов перед стрибком у прірву.
Соломія увійшла в квартиру, осіла на тумбочку. Перше — зняла туфлі. Оці прокляті нові туфлі. День був пекельним — робота консультантом у магазині одягу в торговельному центрі перетворювала її на багаторуку машину: подавай, принось, приміряй, допомагай. Весна буділа в людях жагу до змін: хто шукав кохання, хто — нову сукню.
— Привіт. Втомилась? — обережно спитав Леонід.
— Як собака. Жодної хвилини не сіла, — видохнула вона, не піднімаючи очей.
— Зрозуміло. Вечеря скоро?
Вона кивнула і пішла на кухню. Через двадцять хвилин плита вже булькотіла, пахло смаженим, і Леонід у цих запахах ще намагався знайти сенс життя.
Він стояв біля дверей, збирався з духом. Глибоко вдихнув.
— Соломіє… — почав він, — нам треба поговорити.
Дружина повернулась до нього, не перестаючи чистити моркву. Без подиву, без тривоги.
— Давай розійдемось, — випалив він. — Я більше не можу. Ми чужі. Ти вбила в мені натхнення. Я артист, а ти — побут. Ти вимагаєш гроші, не даєш розвиватись, підрізаєш крила. Я так більше не хочу.
Це був імпровіз, але звучало, на його думку, дуже артистично. Майже як на кастингу.
Соломія продовжувала механічно шкребти моркву, потім різко кинула її в мийку, зняла фартух, вимкнула плиту й обернулась.
— Та давай! — спокійно сказала вона. — Давай, Леоніде. У пекло цей побут.
Він остовпів. Це не входило у сценарій. Де сльози? Де істерика?
Поки він перетравлював її реакцію, Соломія налила собі кави, дістала сир і печиво, сіла за стіл.
— Сонечко… ти, мабуть, у шоці. Це зрозуміло. Але ж ти теж все відчувала, так? І готуєш без душі. Все механічно…
— Ага. Без душі, — повторила вона і ковтнула кави.
Розмова розвалювалась. Він губив слова й емоції.
— Нам треба вирішити, що робити з квартирою, — незграбно почав він. — І з іншим…
— А я думала, ти настільки задохнувся у цьому побуті, що кинЛеонід глянув на Макса, потім на Соломію, і раптом усвідомив, що його мрії про славу були лише виправданням для втечі від справжнього життя.
