Ти годував мене обіцянками, а він — вечерею»: як Ярослав втратив усе
Ярослав метався по крихітній кухні, наче вовк у клітці. Він тер долоні, переставляв посуд, штовхав цукерницю, шукав опору в побуті, який сам ненавидів. У голові крутилася одна думка. Треба поговорити. Треба покласти край. Годі. Він більше не може.
Марійка, звісно, заплаче. Благатиме залишитись. Розповість, як втомилась, як старається. Пообіцяє, що все ще можна виправити. Але він-то знає: кінець. Їх більше немає. Є двоє сусідів, яких тримає разом іпотека та холодильник. Без кохання, без поваги, навіть без злості. Пустота.
Він почув, як ключ обертається у замку. Зібрався, ніби перед стрибком у прірву.
Марійка зайшла у квартиру, сіла на пуф. Першим ділом — зняла туфлі. Ці чортові нові туфлі. День був пекельний — робота консультанткою у магазині одягу в ТЦ перетворювала її на багаторуку машину: подавай, принеси, приміряй, допоможи. Весна пробуджувала в людях жагу до змін: хто шукав кохання, хто — нову сукню.
— Привіт. Втомилася? — обережно спитав Ярослав.
— Як собака. Жодної хвилини не сіла, — видихнула вона, не підводячи очей.
— Зрозумів. Вечеря буде скоро?
Марійка кивнула і пішла на кухню. За двадцять хвилин плита вже кипіла, сковороди шипіли, кухня наповнилася запахами, у яких Ярослав ще намагався знайти сенс життя.
Він стояв біля дверей, набирався мужності. Глибоко вдихнув.
— Марійко… — почав він, — нам треба поговорити.
Дружина повернулась до нього, не перестаючи чистити буряк. Без здивування, без тривоги.
— Давай розійдемося, — випалив він. — Я більше не можу. Ми чужі. Ти вбила в мені натхнення. Я артист, а ти — побут. Ти вимагаєш гроші, не даєш розвиватись, підрізаєш крила. Я так більше не хочу.
Це був імпровіз, але йому здавалось — вийшло артистично. Майже як на пробах.
Марійка продовжувала механічно шкребти буряк, потім різко кинула його у мийку, зняла фартух, вимкнула плиту й повернулась.
— Та давай! — спокійно сказала вона. — Хай йому грець, цей побут.
Він остолбеніло завис. Це не було в сценарії. Де сльози? Де істерика?
Поки він перетравлював її реакцію, Марійка налила собі кави, дістала сир і печиво, сіла за стіл.
— Маруся… ти в шоці. Це зрозуміло. Але ти ж теж відчувала, так? Готуєш без душі. Все на автоматі…
— Так. Без душі, — повторила вона й відпила кави.
Розговор розвалювався. Він губив репліки.
— Треба вирішити, що з квартирою, — незграбно почав він. — І з іншим…
— А я думала, ти настільки задохнувся у цьому побуті, що кин— Квартиру забирай собі, гроші повернеш, коли зможеш, а я піду трохи поблукати світом, як тобі таке, Марійко?
