Давно то було, а досі пам’ятається.
— Ти чудовисько, мамо! Таким, як ти, дітей заводити не можна!
Віра Гончаренко з маленького містечка під Львовом мріяла стати архітектором. Вступила до Київського університету, але незабаром кинула навчання. На одній з вечірок познайомилася зі Станіславом — киянином, вродливим хлопцем, чиї батьки виїхали за кордон у відрядження. Вона закохалася без пам’яті й незабаром переїхала до нього.
Жили на широкій нозі — батьки слали гроші. Щодня то клуби, то домашні вечірки. Спочатку Вірі подобалося. Потім з’ясувалося — набрала боргів і пропусків, зимову сесію завалила. Їй загрожувало відрахування.
Вона обіцяла взятися за розум і перездати іспити. І справді засів за книги. Коли до Стаса приходили друзі, вона замикалася в ванній. Сесію вона склала. Але вирішила поговорити зі Стасом — він вже на останньому курсі, скоро диплом.
— Та годі, Вірко! Життя одне. Молодість — річ швидкоплинна. Коли розважати, як не у двадцять? — розсудливо відповів він.
Соромно було розповідати матері, що живе з хлопцем без штампа в паспорті. Коли дзвонила додому, брехала, що вийшла заміж, а весілля святкуватимуть, коли батьки Стаса повернуться з закордону.
Одного разу Вірі стало зле на лекції. Крутила голова, нудило. Вона не могла пригадати свій календар і з жахом зрозуміла — вагітна. Тест підтвердив її здогад.
Термін був ще невеликий, і Стас почав умовляти її зробити аборт. Вперше посварилися так, що він пішов і два дні не з’являвся. Віра не знаходила собі місця, плакала. Нарешті він повернувся — але не один. З ним була п’яна блондинка.
— Вона не піде. Якщо не подобається — вали сама! — крикнув він і вдарив Віру.
Вона схопила пальто й вибігла з дому. Пішки дійшла до гуртожитка. З опухлою щокою й розмазаною тінню Віра постукала у двері. Вартівниця зжалилася й впустила її.
Наступного дня Стас прийшов, благав пробачення, обіцяв, що більше ніколи не підніме на неї руку. Віра повірила. Заради дитини.
Якось вона закінчила перший курс. Додому їхати боялася. Що скаже мати? Але й залишатися в Києві було страшно. Незабаром мали повернутися батьки Стаса, а вона з животом.
Так і трапилося. Дізнавшись, що Віра з провінції й лише перейшла на другий курс, батько Стаса розпочав з нею розмову. Запропонував гроші, щоб вона пішла.
— Він ще не готовий бути батьком. А може, це й не його дитина? — сказав чоловік.
Вірі було болісно це чути. Вона не взяла грошей, зібрала речі й поїхала до матері.
Та, побачивши доньку з животом, одразу зрозуміла.
— Чому сама? Значить, заміж не вийшла? Натішився киянин і вигнав? Гроші хоча б дав? — запитала мати, не впускаючи Віру далі передпокою.
— Мам, як ти можеш?
— А до мене навіщо приїхала? Ми й так ледве зводили кінці з кінцями. Гадала, дочка щасливий квиток витягла, а вона з животом повертається. І як ми тут вчетверо житимемо?
— Чому вчетверо?
— Бо поки ти куті варила, у мене теж хлопець з’явився. Я ще не стара, теж хочу щастя. Він за мене молодший. Не хочу, щоб на тебе витріщався.
— А куди ж мені йти? Я скоро народжу…
— Повертайся до «чоловіка». Він дитину зробив — нехай і дбає про вас.
Мати стояла непохитна. Ні жалю, ні співчуття Віра в її очах не побачила. Взяла сумку й пішла. Сіла на лавку й заплакала. Думала навіть кинутися під машину, але дитина в животі штовхнулась — і Віра не наважилася.
— Віро?
Перед нею зупинилася дівчина. Сльози заважали розгледіти обличчя.
— Я, Соломія Ковальчук. Ми разом у школі вчилися. Чого плачеш? — вона сіла поруч і помітила живіт. — Ти вагітна?
Віра розповіла колишній однокласниці все.
— Ходімо до мене. Батьки на дачі. Поки у мене поживеш, — запропонувала Соломія.
Так Віра опинилася в її хаті. Через два дні Соломія прийшла з роботи зраділа.
— У нас у лікарні лежить стара Парасковія Степанівна. Її донька відмовляється забирати. Потрібна доглядальниця. Я подумала про тебе.
— Навіщо я вагітнай старій жінці здохне.
— Я навчу. Хоч дах буде над головою.
Їх зустріла груба жінка.
— Вагітна? Впораєшся?
— Впорається, я допоможу, — за Віру відповіла Соломія.
— Живи за її пенсію. ПлатТак Віра знайшла нову родину в тій скромній хаті, де колись жила стара Парасковія, і зрозуміла, що справжнє щастя — не в грошах чи розкоші, а в простій людській доброті й теплі.
