— Ти це серйозно? — голос Влада дріжав, але не від подиву, а від спроби стримати те, про що потім шкодуватиме. Він сидів на краю дивану, втупившись у пакунок суші, які вони з Оксаною так і не почали їсти. — Ти справді купила собі Porsche?
— Не Porsche, а Taycan. Електричний. Хоча б назву вивчив, якщо збираєшся дорікати, — відповіла Оксана, навіть не відриваючи очей від телефону. У стрічці «Інстаграму» її колега виклала фото з конференції у Женеві. Усі в піджаках, але п’ють шампанське. Як завжди.
У квартирі пахло васабі, роздратуванням і щойно вимитою вбиральнею — Оксана на автоматі протерла плитку перед приїздом Влада. Хоч уже знала, що це не допоможе.
— Я просто не розумію, навіщо тобі така машина? — Влад схопився і почав ходити по кухні. — Ти ж не гонщик. Не мільярдер. Ти що, думаєш, тебе почнуть більше поважати, якщо ти будеш роз’їжджати на цьому… космічному кораблі?
— Так. Саме так. А ще я зможу паркуватися не десь на окраїні, а на нормальних місцях, де є зарядка. І, уяви, мені не доведеться стояти в пробках, бо в Taycan є адаптивний круїз. Це не про понт, Владе. Це про комфорт, безпеку і — тадам! — мої гроші.
— Ти чула, що сказав батько? — натискаючи, промовив Влад, ніби повторював заучену фразу.
— Так, на жаль, у мене все ще нормальний слух. — Оксана нарешті поклала телефон. — Він сказав, що жінці непристойно мати таку машину, бо це викликає «нездоровий ажіотаж у чоловічому суспільстві». Дослівно, між іншим.
— Він просто хвилюється. Він старої закалки.
— Він засохлої закалки, Владе. І ти туди ж, якщо зараз не скажеш щось, що хоч трохи нагадує підтримку.
Влад розкрив рота, наче хотів щось сказати, але замовк. Ніби всередині нього був радянський телевізор — звук є, картинки нема.
— А чому не можна було зі мною обговорити? Ну ми ж родина. Я міг би…
— Що? Порадити взяти KIA Ceed, як у твоєї мами? Чи взагалі відмовитися і купити тобі «дідусевий» універсал?
Він усміхнувся, але без радості:
— Так, дякую за довіру.
Оксана зітхнула і подивилася на нього, як на табуретку з тріснутою ніжкою: ніби ще тримається, але вже страшно сісти.
— Владе, у тебе коли-небудь було відчуття, що ти можеш робити те, що хочеш? Без огляду на чиїсь думки, очікування, капризи?
— У мене не такий рівень доходу, як у тебе, якщо ти про це.
— Не про гроші, а про внутрішню свободу.
Він знизав плечима, ніби такі слова в нього викликали алергію.
— Ти ж знала, що мої батьки не такі. Ти знала, на що йдеш.
— Я сподівалася, що вони хоч мене починатимуть поважати. Чи ти.
Тиша в кімнаті згустилася, навіть щільніша за вчорашній плов з ларька біля метро. Влад знову сів, опустив очі.
— Вони просто вважають, що ти повинна бути… ну, жіночнішою.
— Так. І, бажано, без прав, без думки і з вічною подякою за обручку? — Оксана гірко посміхнулася. — Ну, вибач, я не додаток до борщу. Я — самостійна людина, між іншим.
Від повернувся. І в цю мить, як у театрі абсурду, у двері постукали. Надто впевнено для кур’єра. Надто тихо для сусідки.
— Це мама, — видихнув Влад, підводячись. — Вона хотіла заїхати, подивитися, як ми живемо.
— Вона «випадково» опинилася поруч? Чи тепер у неї трекер на мою машину? — Оксана підняла біВона щільно закрила за ним двері, повернулася до вікна, де вже золотився вечірнє сонце, і вперше за довгий час відчула справжнє полегшення.
