Оксанка стояла в передпокої й дивилася на двох хлопчаків з однаковими рюкзаками. За ними височів Петро, тримаючи в кожній руці по здоровезній сумці. Середа. Звичайна середа, а не субота.
— Кого ти привів у мій дім? — спитала вона рівним голосом. — Ми ж домовлялися, що діти від твого першого шлюбу з нами жити не будуть.
Петро проштовхнувся повз неї в коридор і опустив сумки на підлогу.
— Не починай, Оксано. Обставини змінилися. Місяць, може два.
— Може три? — Оксана присіла перед близнюками, усміхнулася їм, погладила по головах. — Хлоп’ята, йдіть у кімнату, там на полиці конструктор. Побавтеся, поки ми з татом поговоримо.
Діти пішли. Оксана зачинила двері й повернулася до чоловіка.
— Петре, я правильно розумію? Ти привів дітей у середу, з речами, і ставиш мене перед фактом?
— А що я мав робити? Вони мої сини! Чи ти хочеш, щоб вони на вулиці ночували?
— Цікава логіка. Коли ми одружувалися, ти клявся, що хлопці житимуть з Мартою. Пам’ятаєш? Чи в тебе пам’ять вибіркова, як страви в дешевій їдальні — тільки те, що вигідно?
— Це тимчасово!
— Тимчасово — це субота й неділя. А дві сумки й три місяці — це переїзд. Відчуваєш різницю?
Петро почав ходити по коридору.
— Я не збираюся перед тобою звітувати за своїх дітей. Це і мій дім теж.
— Ні, Петре. Це моя квартира. Була до тебе й буде після. І перш ніж ти знову скажеш слово «мій», заглянь у документи. Там одне прізвище, і воно не твоє.
Оксана дістала телефон і набрала номер свекрухи. Петро сіпнувся.
— Поклади слухавку. Не смій дзвонити моїй матері!
— Чому? Ти ж рішення за двох приймаєш — може, й вона не знає, що стала бабусею на повну ставку?
— Оксано, я попереджаю!
— Попереджаєш? Про що? Про те, що за п’ять хвилин Галина Павлівна дізнається, як її син розпоряджається чужою квартирою?
Гудки. Свекруха відповіла після третього.
— Галю Павлівно, добрий вечір. Скажіть, ви знаєте, що Петро перевіз Максима й Тараса до нас? Назавжди. З речами.
Пауза. Потім голос свекрухи — здивований і розгублений.
— Оксанко, я нічого про це не знала. Він мені ні слова не сказав. Як це — з речами?
— Дві великі сумки. І фраза «місяць, може два, може три». Ось я й уточнюю — це сімейний план чи його особиста імпровізація?
— Боже. Оксано, я тобі так вдячна за терпіння. Ти ж і так кожні вихідні з хлопцями возишся, поки він по друзях бігає. Я поговорю з ним.
— Дякую. Але я, мабуть, розберуся сама. Мені б адресу Марти. Хочу зрозуміти, з чого це вона сплавила дітей.
Свекруха продиктувала адресу. Петро стояв блідий, притулившись спиною до стіни.
— Навіщо тобі її адреса? Що ти задумала?
— А чого ти зблід? Якщо все чисто — чого боятися?
— Не лізь туди, Оксано. Це не твоя справа.
— Не моя? Хлопці в моїй квартирі, сплять на моєму дивані, їдять за моїм столом. Кожної суботи й неділі я з ними малюю, гуляю, годую — а ти в цей час «до друга» чи «до мами». Яка, як виявилося, теж тебе не бачить. То куди ти їздиш по вихідних, Петре?
— Я не зобов’язаний звітувати!
— Правильно. Не зобов’язаний. Але і я не зобов’язана бути нянькою для чужих дітей, поки їхній батько десь розважається.
Оксана підійшла ближче й подивилася йому в очі.
— Дай мені телефон Марти.
— Ні.
— Чому?
— Тому що ні! Вистачить допитів влаштовувати!
— Знаєш, Петре, коли людині нема чого приховувати, вона не кричить. Вона просто дає номер і спокійно п’є узвар. А ти зараз схожий на кота, якого застали на столі з рибою в зубах. І рибу вже проковтнув, і морду невинну зробити не виходить.
Петро замовк. Оксана кивнула.
— Гаразд. Пізно вже. Хлопці втомилися. Я постелю їм у вітальні. А завтра ми повернемося до цієї розмови.
Ніч минула важко. Оксана лежала з відкритими очима й згадувала слова Ганни, своєї подруги, сказані рік тому.
«Готуйся до сюрпризу, і він тобі не сподобається. У моєї сестри Наталки та сама історія — розлучилася, дитина при ній, але при першій нагоді спихує його колишньому. Не на день — на тижні, на місяці. А аліменти вимагає справно. Її колишній урешті поїхав до іншого міста, щоб не з’їхати з глузду.»
Тоді Оксана відмахнулася. Ганна вічно драматизує. Але зараз кожне її слово звучало пророцтвом.
Уранці Петро зазбирався.
— Мені треба поїхати. Справи.
— Звісно. У тебе завжди справи. По суботах — особливо.
— Ти знову?
— Я ще не починала. Їдь. Я подбаю про хлопців. Як завжди.
Він вийшов. Оксана зачекала двадцять хвилин, одягла близнюків і повезла їх до Галини Павлівни.
Свекруха відчинила двері, побачила внуків і одразу все зрозуміла.
— Заходьте, мої хороші. Бабуся млинців напече.
Хлопчаки побігли всередину. Галина Павлівна притримала Оксану за руку.
— Оксанко, вибач його. Я не знаю, що з ним діється. Він і мені бреше.
— Галю Павлівно, мені потрібна точна адреса Марти. Ви давали вулицю, а будинок і квартиру?
— Зеленогірська, чотирнадцять, квартира сорок один. Оксано, тільки не рубай з гаряча.
— Я не рубаю. Я акуратно відкриваю. Як хірург.
Оксана поїхала за адресою. Під’їзд, четвертий поверх, двері з цифрою сорок один. Подзвонила. Кроки. Клацнув замок.
Двері відчинив Петро.
Секунда. Дві. Три. Його обличчя витягнулося, рот відкрився, а очі забігали, як у людини, яку спіймали на найочевиднішій брехні.
Оксана мовчки подивилася на нього. Потім на коридор за його спиною — жіночий плащ на вішалці, капці. Потім знову на чоловіка.
Вона не сказала жодного слова. Розвернулася й пішла вниз по сходах.
— Оксано! Зачекай! Це не… Я просто допомагав! Кран потік, вона подзвонила, я приїхав!
Голос доганяв її, відбиваючись від стін під’їзду. Оксана не озирнулася. Вийшла у двір, глибоко вдихнула й дістала телефон.
Перший дзвінок — майстру по замках.
— Добрий день. Мені потрібно замінити замок на вхідних дверях. Адресу продиктую. За годину зможете? Чудово.
Другий дзвінок — служба перевезень.
— Здрастуйте. Потрібні двоє вантажників на збірку й вивіз речей. Об’єм невеликий — пара мішків одягу, робочий стіл, крісло. Адреса доставки інша. Так, все в один захід.
Оксана йшла вулицею швидким кроком. Їй було ясно все. Марта спихнула дітей Петру, а точніше — Оксані, щоб звільнити квартиру для зустрічей з колишнім чоловіком. Класична схема: діти — туди, коханець — назад.
Але у Марти був законний чоловік — Дмитро. Галина Павлівна згадувала його ім’я. І Оксана вже знала, що робити.
Коли вона підійшла до дому, майстер уже стояв біля під’їзду з валізою інструментів. Вантажники приїхали через пів години. Оксана відчинила квартиру й спокійно, методично, без метушні зібрала речі Петра.
Його зимова куртка. Його черевики. Три полиці книжок. Стіл із кабінету, розкладне крісло, два мішки одягу. Дитячі речі — акуратно, по пакетах. Іграшки. Рюкзаки.
— Куди везти? — спитав старший з вантажників.
— Зеленогірська, чотирнадцять, квартира сорок один. Залишити біля дверей. Якщо не відчинять — біля під’їзду.
Майстер поміняв замок за сорок хвилин. Видав три нових ключі. Оксана розрахувалася, зачинила двері й сіла на підлогу в тихому передпокої.
Телефон задзвонив через півтори години. Номер Петра.
— Оксано! Що ти накоїла?! Мені Марта дзвонить, кричить, що привезли якісь мішки!
— Правильно. Це твої речі. І речі твоїх дітей. Я їх відправила за єдиною адресою, де ти, виявляється, проводиш суботи.
— Ти збожеволіла! У неї чоловік! Дмитро ввечері приїде — що він подумає?!
— Дмитро? Про нього не хвилюйся. Я йому вже написала. Додала адресу, час твого візиту й короткий зміст ваших «кранів, які потекли». Він виявився дуже розуміючою людиною. Відповів одним словом: «Дякую».
— Ти… Ти цього не робила.
— Зробила, Петре. І зробила б раніше, якби не вірила кожному твоєму слову цілий рік. Знаєш, це навіть смішно — ти був настільки впевнений у моїй дурості, що перестав ховатися. Привів дітей у середу, а сам поїхав до Марти через парадні двері. Навіть голову не повернув — а раптом дружина за рогом?
— Оксано, послухай…
— Ні, це ти послухай. Хлопці в Галини Павлівни. Здорові, ситі, граються з конструктором. Замок я поміняла. Заяву на розлучення подам у понеділок.
— Ти не можеш так! Ми ж…
— Що — «ми ж»? Домовлялися? Так, Петре, домовлялися. Діти — з Мартою. Вихідні — наші. Вірність — взаємна. Ти порушив усі три пункти за один рік. Якби це був контракт, тобі б неустойку виставили.
— Я не зраджував тобі!
— Ти відчинив двері квартири своєї колишньої дружини в суботу вранці в домашніх капцях. Це, звісно, можна назвати «допомога з краном», але тоді ти найгірший сантехнік у місті — бо кран так і не полагодили.
Петро замовк. Оксана почула, як він важко дихає.
— Звідки ти знаєш про кран?
— А я вчора чула, як ти репетирував відмовку. Ти бурмотів собі під носа у ванній, думав, я сплю. «Кран потік, вона подзвонила, я просто заїхав». Петре, ти навіть брешеш неталановито. Хоча б «трубу прорвало» — солідніше звучить.
— Оксано, я приїду. Ми поговоримо нормально.
— Не приїжджай. Ключі інші. Розмову закінчено. Ось що я хочу, щоб ти запам’ятав: я погодилася вийти за тебе, знаючи про дітей. Я їх полюбила. Кожні вихідні — парк, малювання, книжки, а ти в цей час нібито до друга чи до мами. Галина Павлівна, до речі, підтвердила — ти до неї не приїжджав жодного разу за останні чотири місяці.
— Вона це сказала?!
— Вона не тільки це сказала. Вона сказала: «Оксано, я тобі вдячна, що ти терпиш мого сина. Він того не заслуговує». І знаєш що? Вона права.
— Мені нікуди йти.
— У тебе є адреса Марти, де ти почуваєшся як удома. У тебе є адреса Галини Павлівни, яка чекає пояснень. У тебе, нарешті, є вся планета Земля — місця вистачить. А моя квартира більше не в списку.
Оксана натиснула кнопку відбою й заблокувала номер. Потім заблокувала всі можливі способи зв’язку. Потім сіла на табурет у коридорі й просиділа хвилину в тиші.
Телефон задзвонив з незнайомого номера. Вона відповіла.
— Оксано? Це Дмитро. Чоловік Марти. Колишній чоловік, мабуть, із сьогоднішнього дня.
— Дмитре. Мені шкода, що так вийшло.
— Не шкодуйте. Я давно підозрював, але не вистачало факту. Ви цей факт мені подарували. Мішки його речей біля моїх дверей — це, знаєте, переконливіше за будь-яку фотографію.
— Він стояв у ваших капцях.
— У зелених? З динозаврами?
— Ні. У сірих, картатих.
— Це мої парадні. Неймовірно. Навіть капці чужі носить.
Вони обоє замовкли. Потім Дмитро тихо засміявся.
— Знаєте, Оксано, я зараз стою на балконі, дивлюся на два мішки лахміття біля під’їзду — і мені чомусь легко. Наче мені ампутували зуб, який болів три роки.
— Зуб не ампутують. Зуб видаляють.
— А в мене такий зуб, що тільки ампутація.
— Удачі вам, Дмитре.
— І вам. Ми з вами, виходить, в одному човні. Тільки ви гребете швидше — я б ще місяць сумнівався.
Подзвонила Ганна.
— Оксанко, ти як? Бачила, ти в мережі, але не пишеш.
— Ганно, ти мала рацію.
— Про сюрприз?
— Про сюрприз. Він не сподобався.
— Розповідай.
— Він привів дітей з речами, а сам їздив до колишньої. Я поїхала за адресою — він мені двері відчинив. У домашніх капцях. Сюрприз.
— І що ти?
— Поміняла замки, відправила його речі вантажниками до колишньої, написала її чоловікові, подаю на розлучення.
— За скільки годин ти це провернула?
— За чотири. Може, за три з половиною.
— Оксано, ти робот. Я б тиждень плакала в подушку.
— Плакати буду потім. Зараз мені ніколи. Зараз мені треба подзвонити Галині Павлівні й переконатися, що хлопці повечеряли.
А в цей час Петро стояв посеред вулиці з телефоном, який безперервно вібрував. Марта дзвонила вшосте. Дмитро надіслав повідомлення з трьох слів: «Забери свої речі. Падлюко». Мати написала: «Приїжджай. Будемо говорити».
Він не відповідав нікому. Стояв і дивився на екран, де кожен дзвінок був вироком.
Рік тому все було ідеально. Дружина любить, діти прилаштовані, колишня доступна, її чоловік нічого не знає. Ідеальна конструкція. Як картковий будиночок.
Картковий будиночок звалився за чотири години. Одна поїздка Оксани за адресою — і все розсипалося. Дружина поміняла замки. Дмитро дізнався правду. Мати чекає пояснень. Марта в паніці.
Телефон задзвонив знову. Марта.
Він скинув. Прибрав телефон у кишеню. І пішов вулицею, не знаючи куди, не знаючи навіщо, не знаючи — що тепер.
А Оксана в цей час дзвонила свекрусі.
— Галю Павлівно, хлопці повечеряли?
— Повечеряли, Оксанко. Млинців з’їли по чотири штуки кожен. Сплять уже.
— Дякую вам.
— Оксано… ти подала на розлучення?
— Подам у понеділок.
— Я не буду тебе відмовляти. Він це заслужив. Але хлопчаки… Ти ж до них прив’язалася?
— Прив’язалася. Максим малює мені листівки щонеділі. Тарас навчився читати — мені першому прочитав слово «сонце».
— Ти для них більше зробила, ніж їхній батько за останній рік.
— Хлопці ні в чому не винні. Якщо вам потрібна допомога — я поруч. Але з Петром — усе.
— Я знаю, Оксанко. Я знаю.
Оксана поклала телефон на тумбочку. Квартира була тихою, порожньою і — своєю. Ні чужих сумок у коридорі, ні чужої брехні в повітрі, ні чужих капців біля дверей.
Вона підійшла до дзеркала й подивилася на себе. Очі сухі. Підборіддя підняте. Двадцять вісім років — а за один день постаріла й помолодшала водночас.
Подруга Ганна надіслала повідомлення: «Пишаюся тобою».
Оксана усміхнулася й відповіла: «Дякую. Тепер живу далі».
