Ти просто вигідний. Поки не знадобишся — забудуть.
Дмитро приїхав за дружиною до тещі — забирати додому після чергової «невеличкої сварки». Зупинив машину біля старого дев’ятиповерхового будинку, поправив комір і пішов до під’їзду. Він уже майже дійшов до дверей, коли раптом помітив когось біля у вікна на першому поверсі. Серце завмерло.
— Мамо? Що ти тут робиш? — здивовано запитав він, впізнавши свою матір.
— Тихіше, — прошепотіла Ганна Петрівна, — іди сюди.
— Що трапилось? — насупився Дмитро.
— Підійди і послухай, — показала вона на ледь відчинене вікно.
З квартири тещі чутно було жіночі голоси. Говорили голосно, не соромлячись. Це була Марія — його дружина — та її мати.
— Мам, ти б бачила, як вони перелякались. Особливо та — з очима на мокрому місці. «Я винна, не вберегла онука!» — Марія реготала. — Все за планом. А Діма мій — просто подарунок: трохи що — біжить рятувати, як песик. Навіть до лікарні повіз. Я ж знала, що якщо не придавлю його цією «вагітністю», то пропозиції ніколи не дочекаюсь.
— Марію… це ж підло, — несміливо заперечила її мати.
— Мамо, та ти нічого не тямиш. Зараз головне — отримати від нього квартиру. У них трешка в центрі, не забувай. Я вже казала — треба з’їжджатись, раз дитина на підході. А потім якось підсунемо старих. Головне — Дмитро все проковтне. Він не з тих, хто гучно хлопає дверима. Його можна тихо, м’яко… направляти. Як треба мені.
Дмитро стояв, ніби йому з грудей вирвали сердце. Він слухав кожне слово, не маючи сили рухнутися. Поруч мати стиснула його руку.
— Ти чув? — тихо запитала вона.
Він кивнув. Обличчя побіліло, як папір.
— Пішли.
Вони піднялися до квартири. Дмитро різко натиснув дзвінок. Двері відчинила Марія, вся сяюча — мабуть, ще під враженням власної промови.
— Коханенький! А ти чого так рано? — промовила вона, натягнуто посміхаючись.
— Промов не збирай. Я сам їх тобі привезу, — спокійно сказав Дмитро. — І завтра подаю на розлучення.
— Що?.. Ти з глузду з’їхав? Чому?
— Тому що все почув. Про «вагітність», про квартиру, про те, який я вигідний. Дякую, що швидко показала, хто ти насправді.
Марія спробувала щось сказати, але слова застрягли в горлі.
Ганна Петрівна лише кинула колишній невістці:
— А я ж себе звинувачувала. Думала — не прийняла тебе, не знайшла спільну мову. А виявляється, серце матері все відчуває. Просто не хотіла бачити.
Вони пішли. Дмитро не озирався. У грудях наче полегшало — ніби, нарешті, скинув з себе величезний тягар. Він ішов мовчки, а поруч мати — вперше за багато років — нічого не говорила, лише стискала його долоню в своїй. Мовчазна підтримка, яка значила більше за будь-які слова.
