«Ти мене до себе не забереш?» — з гіркотою запитала мати. Але я вже знала відповідь…
Мене звуть Оксана. Мені тридцять вісім, і я одружена вже п’ятнадцять років. У нас з чоловіком Богданом є син, гарна квартира й, здавалося б, усе, про що можна мріяти. Але є одна тема, яка досі болить — це моя мама. Точніше, її війна з моїм чоловіком, що триває вже більше десяти років.
Богдан приїхав до нашого міста з невеликого села. Тоді він лише мріяв вступити до інституту, але з першого разу не пройшов і влаштувався сантехніком, щоб якось виживати. Жив у гуртожитку, працював, не скаржився. Потім таки вступив. Роботу не кинув — став відмінним майстром, затребуваним. Саме в інституті ми й познайомились. Я була на рік старшою, навчалася на курс вище, але між нами спалахнула справжня симпатія.
Коли я закінчила навчання, ми вирішили одружитися. Але моя мама була категорично проти.
«Сантехнік? Та ти з глузду з’їхала! Сільський хлопець, без квартири, без перспектив!» — обурювалася вона.
Я умовила її пустити нас пожити в її квартирі — тимчасово, поки Богдан не закінчить інститут. Мама погодилася неохоче, з кислою міною. Від самого початку вона не приймала Богдана, як би він не стара́вся. За перші тижні він полагодив у квартирі все, що тільки можна було: кран, плиту, навіть балконні двері, які роками не закривалися. А у відповідь — холод і докори.
«Я тебе, хлопче, прописувати у себе не збираюся!» — одного разу випалила вона. На що Богдан спокійно відповів: «І не прошу».
Він стара́вся. Кожного дня. Все терпів. Але я бачила, як це його ламає. А потім я завагітніла… І сталося те, чого ми боялися.
«Ти з глузду з’їхала! Народиш від цього селюка?! Та я ледве його терплю в своїй квартирі!» — закричала мама.
Богдан почув. І мовчки зібрав речі. Підійшов до мене й сказав:
«Або ти йдеш зі мною. Або я йду сам. Але з твоєю матір’ю під одним дахом я більше не залишуся».
Я пішла. Ми переїхали до його маленької кімнатки в гуртожитку. Народився син. Було важко. Але я жодного дня не шкодувала. Богдан працював, навчався, підробляв. І через два роки ми купили першу однушку. Потім — двушку. Зараз живемо у простори́й трішці. Богдан — інженер на великому заводі, з доброю зарплатою. І досі підробляє, бо руки у нього золоті, а клієнтів — хоч відбавляй.
Але з того часу, як ми пішли, Богдан жодного разу не переступив поріг квартири моєї матері. Не прийшов жодного свята, не зустрівся навіть на вулиці. Він категорично сказав:
«Я не бажаю її бачити. Можу допомогти грошима, оплатити потреби. Але не більше. Нехай не чекає ні спілкування, ні моїх візитів».
Мама довго цього не розуміла. Вона й досі, через роки, продовжує ображатися:
«Так і будеш на повідку у чоловіка? А якщо я захворію? Якщо не зможу себе обслуговувати? І ти мене теж покинеш?»
Я повернулася додому з цим питанням і тихо сказала Богдану:
«А якщо раптом… вона справді не зможе сама?»
Він не роздумував:
«Наймемо сидінку. Ти будеш її відвідувати. Усе буде гідно, але без її присутності в нашому житті. Моя межа — це твій поріг».
Я задумалася. І зрозуміла — він правий. Він не зобов’язаний пробачати людину, яка його принижувала. Він не зобов’язаний лагодити їй крани, якщо вона колись зневажила його за те, що він — сантехнік. Він виріс. Він став іншим. А вона — ні.
Нещодавно вона знову дзвонила. З криками, що у неї у ванній тече труба, а я, мовляв, навіть не попросила Богдана подивитися.
«Мамо, — спокійно сказала я, — Богдан перевів тобі гроші. Виклич будь-якого майстра».
Вона поклала трубку. Образилася. Але я не шкодую.
Інколи я думаю, що саме тоді, у ту ніч, коли я пішла з Богданом у гуртожиток, я зробила головний вибір у своєму житті. Я обрала родину. Обрала людину, яка ніколи не зрадила. Яка підняла нас із сином, збудував усе з нуля й не дозволив себе зламати. І я більше не дозволю нікому ламати його.
Хай мама ображається. У неї був час — і шанс. Але вона його не захотіла.
