«Ти мене до себе не забереш?» — з обвинуваченням запитала мати. Але я вже знала відповідь…
Мене звуть Оксана. Мені тридцять вісім, і я заміжня вже п’ятнадцять років. У нас з чоловіком Богданом є син, гарна квартира й, здавалося б, усе, про що можна мріяти. Але є одна больова тема — моя мама. Точніше, її війна з моїм чоловіком, яка триває вже більше десяти років.
Богдан приїхав у наше місто з невеликого села. Тоді він лише мріяв вступити до інституту, але з першого разу не пройшов і влаштувався сантехніком, щоб якось виживати. Жив у гуртожитку, працював, не скаржився. Потім таки вступив. Роботу не кидав — став відмінним майстром, затребуваним. Саме в інституті ми й познайомилися. Я була на рік старшою, вчилася на курс вище, але між нами спалахнула справжня симпатія.
Коли я закінчила навчання, ми вирішили одружитися. Але моя мама була категорично проти.
«Сантехнік? Ти з розуму з’їхала! Сільський хлопець, без квартири, без перспектив!» — обурювалася вона.
Я умовила її дозволити нам пожити в її квартирі — тимчасово, поки Богдан не закінчить інститут. Мама погодилася неохоче, з кислою міною. З самого початку вона не приймала Богдана, як би він не старався. За перші тижні він відремонтував у квартирі все, що тільки можна було: кран, плиту, навіть балконні двері, які роками не закривалися. А у відповідь — холод і докори.
«Я тебе, хлопче, до себе прописувати не збираюся!» — одного разу випалила вона. На що Богдан спокійно відповів: «І не прошу».
Він старався. Кожен день. Усе терпів. Але я бачила, як це його ламає. А потім я завагітніла… І сталося те, чого ми боялися.
«Ти збожеволіла! Народиш від цього селюка?! Та я ледве його терплю у себе!» — закричала мама.
Богдан почув. І мовчки зібрав речі. Підійшов до мене й сказав:
«Або ти йдеш зі мною. Або я йду сам. Але з твоєю матір’ю під одним дахом я більше не залишуся».
Я пішла. Ми переїхали до його крихітної кімнатки в гуртожитку. Народився син. Було важко. Але я жодного дня не шкодувала. Богдан працював, вчився, підробляв. І через два роки ми купили першу однушку. А потім — двушку. Зараз живемо у просторих трьох кімнатах. Богдан — інженер на великому заводі, з гарною зарплатою. І досі підробляє, бо руки у нього золоті, а клієнтів — хоча відраховуй.
Але з того часу, як ми пішли, Богдан жодного разу не переступив поріг маминої квартири. Не прийшов ні на одне свято, не зустрівся з нею навіть на вулиці. Він категорично сказав:
«Я не хочу її бачити. Можу допомогти грошима, оплатити потреби. Але не більше. Нехай не сподівається ні на спілку, ні на мої візити».
Мама довго цього не розуміла. І досі, через роки, продовжує ображатися:
«Ти й далі будеш на повідку в чоловіка? А якщо я захворію? Якщо не зможу сама про себе доглядати? І ти мене теж покинеш?»
Я повернулася додому з цим запитанням і тихо сказала Богданові:
«А якщо раптом… вона дійсно не зможе сама?»
Він не вагався:
«Наймемо сидку. Ти її відвідуватимемо. Усе буде гідно, але без її присутності в нашому житті. Моя межа — твій поріг».
Я задумалася. І зрозуміла — він правий. Він не зобов’язаний пробачати людину, яка його принижувала. Він не зобов’язаний лагодити їй крани, якщо вона колись глузувала з нього за те, що він — сантехнік. Він виріс. Він став іншим. А вона — ні.
Нещодавна вона знову дзвонила. З криками, що у неї у ванній протікає труба, а я, мовляв, навіть не попросила Богдана подивитися.
«Мамо, — спокійно сказала я, — Богдан перевів тобі гроші. Виклич будь-якого майстра».
Вона поклала трубку. Ображена. Але я не жалкую.
Іноді я думаю, що саме тоді, тієї ночі, коли я пішла з Богданом у гуртожиток, я зробила головний вибір у своєму житті. Я обрала родину. Обрала людину, яка ніколи не зрадила. Яка підняла нас із сином, збудувала все з нуля й не дозволила себе зламати. І я більше не дозволю нікому ламати його.
Нехай мама ображається. У неї був час — і шанс. Але вона його не скористалася.
Іноді щастя — це не лише вміння прощати, а й уміння оберігати себе від того, хто тобі байдужий.
