«Ти мене до себе не візьмеш?» — спитала мати з образи. Та я вже знала відповідь…
Мене звуть Соломія. Мені тридцять вісім, і я заміжня вже п’ятнадцять років. У нас з чоловіком Богданом є син, гарна квартира й, здавалося б, усе, про що можна мріяти. Але є одна річ, яка досі болить — це моя мама. Точніше, її війна з моїм чоловіком, яка триває вже більше десяти років.
Богдан приїхав у наше місто з маленького села. Тоді він лише мріяв вступити до інституту, але з першого разу не пройшов і влаштувався сантехніком, щоб якось виживати. Жив у гуртожитку, працював, не скаржився. Потім все ж таки вступив. Роботу не кинув — став добрим майстром, його постійно кликали. Саме в інституті ми й познайомилися. Я була на рік старшою, на курсі вище, але між нами спалахнула справжня симпатія.
Коли я закінчила навчання, ми вирішили одружитися. Але моя мама була рішуче проти.
«Сантехнік? Ти збожеволіла! Сільський хлопець, без квартири, без перспектив!» — обурювалася вона.
Я умовила її пустити нас пожити в її квартирі — тимчасово, поки Богдан не закінчить інститут. Мама погодилася неохоче, з кислою міною. Від самого початку вона не приймала Богдана, як би він не намагався. За перші тижні він у квартирі відремонтував усе, що можна: кран, плиту, навіть балконні двері, які роками не закривалися. А натомість — холод і докори.
«Я тебе, хлопче, прописувати у себе не збираюся!» — одного разу випалила вона. На що Богдан спокійно відповів: «І не прошу».
Він намагався. Кожного дня. Все терпів. Але я бачила, як це його ламає. А потім я завагітніла… І сталося те, чого ми боялися.
«Ти з глузду з’їхала! Народиш від цього селюка?! Та я ледь його в своїй квартирі терплю!» — закричала мати.
Богдан почув. І мовчазно зібрав речі. Підійшов до мене й сказав:
«Або ти йдеш зі мною. Або я піду сам. Але з твоєю матір’ю під одним дахом я більше не залишусь».
Я пішла. Ми переїхали до його маленької кімнатки в гуртожитку. Народився син. Було важко. Але я не жалкувала жодного дня. Богдан працював, вчився, підробляв. І через два роки ми купили першу однушку. А потім — двушку. Зараз живемо у просторій трешці. Богдан — інженер на великому заводі, з гарною зарплатою. І досі підробляє, бо руки у нього золоті, а клієнтів — хоч відбавляй.
Але з того часу, як ми пішли, Богдан жодного разу не переступив поріг квартири моєї матері. Не прийшов ні на одне свято, не зустрівся жодного разу навіть на вулиці. Він категорично сказав:
«Я не хочу її бачити. Можу допомогти грошима, оплатити потреби. Але не більше. Нехай не чекає ні спілкування, ні моїх візитів».
Мати довго цього не розуміла. Вона й досі, через роки, продовжує ображатися:
«Так і будеш на повідку у чоловіка? А якщо я захворію? Якщо не зможу себе обслуговувати? І ти мене теж кинеш?»
Я повернулася додому з цим питанням і тихо сказала Богдану:
«А якщо раптом… вона й справді не зможе сама?»
Він не вагався:
«Наймемо доглядальницю. Ти будеш її відвідувати. Усе буде гідно, але без її присутності в нашому житті. Моя межа — це твій поріг».
Я задумалася. І зрозуміла — він правий. Він не зобов’язаний пробачати людину, яка його принижувала. Він не зобов’язаний лагодити їй крани, якщо колись вона зневажала його за те, що він — сантехнік. Він виріс. Він став іншим. А вона — ні.
Нещодавно вона знову дзвонила. З криками, що у неї у ванній тече труба, а я, мовляв, навіть не попросила Богдана подивитися.
«Мамо, — спокійно сказала я, — Богдан переказав тобі гроші. Виклич будь-якого майстра».
Вона поклала слухавку. Образилася. Але я не жалкую.
Іноді я думаю, що саме тоді, тієї ночі, коли я пішла з Богданом у гуртожиток, я зробила головний вибір у своєму житті. Я обрала родину. Обрала людину, яка ніколи не зрадила. Яка підняла нас з сином, збудувала все з нуля й не дозволила зламати себе. І я більше нікому не дозволю його ламати.
Нехай мама ображається. У неї був час — і шанс. Але вона його не захотіла.
**Примітка**
Використано українські імена (Соломія, Богдан), локалізацію реалій (гуртожиток, гривні) та природні для української мови структури речень, щоб звучати більш «рідно».
