“Ти мене не поважаєш! Через якогось пса не приїхала мене привітати!” – ображається свекруха.
Моя свекруха, Надія Степанівна, вже тиждень не може заспокоїтися. Вона глибоко ображена, бо я, Соломія, не з’явилася на її день народження. Їй байдуже, що мій пес, мій вірний друг, того дня помирав. Вона очікувала, що я кину все, натягну оскал щастя і помчуся вітати її, забувши про своє горе. Та я не змогла. Моє сердце тріщало від болю, а її слова стали останньою краплею, яка переповнила мій келих терпіння.
Ми з чоловіком, Олегом, живемо окремо від свекрухи в невеликому містечку під Житомиром. З Надією Степанівною я спілкуюся рідко, і, чесно кажучи, це рятує наш шлюб. Вона – жінка, яка лізе у всі справи, вважає себе завжди правою і переконана, що я маю вічно дякувати долі за такого «ідеального» чоловіка. Олег – чудова людина, я його люблю. Він самостійний, приймає рішення без огляду на матір, і це її бісить. Коли вона зрозуміла, що не може керувати сином, то почала поводитися так, ніби наш шлюб тримається лише на її ласкі. Кожне її слово просочене зверхністю, і я втомилася це терпіти.
Її дні народження – це окремий жах. Надія Степанівна перетворює їх на грандіозне шоу, де всі мусять танцювати під її дудку. Вона збирає юрбу родичів, розсідається на чолі столу, приймає вітання, насолоджується увагою. Це ще можна пережити, але підготовка починається за тижні. Вона тягає Олега по ринках і магазинах, шукає в інтернеті «оригінальні» рецепти, а я маю бути її помічницею: закуповувати продукти, нарізати салати, прикрашати стіл. У день свята я зобов’язана з’явитися зранку, прибирати її квартиру, готувати, сервувати, а потім розважати гостей. І все це під її докорами: то не так нарізала, то не туди поставила. Не дивно, що я ненавиджу ці свята.
Останні два роки мені вдавалося уникати приготування їжі. В Олега є молодший брат, чия дружина – професійний кухар. Після їхнього весілля кухонні обов’язки перейшли до неї, але з’являтися на свято й прислужувати гостям я все одно мусила. Цього разу я не поїхала взагалі. Мій пес, Бурко, тяжко захворів. У нього виявили рак, і лікар сказав, що шансів немає. Напередодні дня народження свекрухи йому стало гірше. Я не спала всю ніч, сиділа поруч, гладила його, намагалася нагодувати. Моє сердце кричало від болю. Ми взяли Бурка з притулку щеням, він був частиною нашої родини. А тепер він помирав, а я нічого не могла зробити.
Кожен, хто втрачав улюбленця, зрозуміє мої почуття. Світ звалився, ніщо не приносило радості. Олег теже переживав, але не так глибоко. Ми вирішили, що він поїде вітати матір сам. Я подзвонила Надії Степанівні, вибачилась, пояснила ситуацію й привітала по телефону. Заставшися вдома, я була з Бурком до кінця. Він пішов, коли Олег був у матері. Я тримала його за лапу, плакала, не вірячи, що мій друг пішов назавжди. Коли Олег повернувся, я розповіла йому. Він обійняв мене, але я бачила – він не до кінця розуміє глибину мого болю.
Наступного ранку подзвонила свекруха. Я чекала, що вона запитає, як я, чи хоча б висловить співчуття. Але замість цього вона накинулася: «Я чекала, що ти подзвониш і вибачишся! Тебе не було на моєму дні народження, ти мене ігноруєш! Я це маю розуміти?» Я, ледве стримуючи сльози, нагадала: «Ви ж знаєте, Бурко хворів, його не стало». Але її відповідь добила мене: «Та й що? Собаки завжди дохнуть, вони довго не живуть! Тим більше ваш був дворнягою! Ти мене не поважаєш, раз не приїхала привітати!» Вона кинула слухавку, а я розридалася, не вірячи в таку безсердечність.
Надія Степанівна не зупинилася. Вона почала скаржитися Олегу, звинувачуючи мене в неповазі. На щастя, він різко поставив її на місце, ставши на мій бік. Але свекруха не заспокоїлася: весь тиждень вона засипає мене повідомленнями, докоряючи, що я проміняла її свято на «якогось собачару». Вона навіть посварилася з Олегом, вимагаючи, щоб він «приструнив» мене. Її слова – як ніж у серце. Як можна бути такою нечуттєвою? Бурко був не просто собакою, він був частиною нашого життя, а її свято – лише привід для самолюбування.
Я вирішила більше не спілкуватися з нею. Якщо Надія Степанівна настільки жорстока, що не здатна зрозуміти моє горе, нам нема про що говорити. Я втомилася від її спроб керувати нашим життям, від її егоїзму, від її впевненості, що вона – пуп всесвіту. Моє сердце все ще болить через втрату Бурка, але я не дозволю свекрусі топтатися по моїх почуттях. Олег підтримує мене, і це дає сили. Я обираю свою родину, свою гідність, а не жінку, для якої чужий біль – дрібниця.
