«Ти мене не поважаєш! Через собаку не приїхала вітати!» — ображається свекруха.
Моя свекруха, Марія Іванівна, вже тиждень не може заспокоїтись. Вона глибоко ображена, бо я, Соломія, не приїхала на її день народження. Їй байдуже, що мій пес, мій вірний друг, помирав того дня. Вона очікувала, що я кину все, натягну усмішку і помчуся вітати її, забувши про своє горе. Але я не змогла. Моє серце розривалося від болю, а її слова стали останньою краплею, яка переповнила чашу мого терпіння.
Ми з чоловіком, Олегом, живемо окремо від свекрухи в невеликому містечку під Львовом. З Марією Іванівною я спілкуюсь рідко, і, чесно кажучи, це рятує наш шлюб. Вона — жінка, якої всюди повно, вважає себе завжди правою і певна, що я маю вічно дякувати долі за такого «ідеального» чоловіка. Олег — чудова людина, я його люблю. Він самостійний, приймає рішення, не озираючись на матір, і це її бісить. Коли вона зрозуміла, що не може керувати сином, то почала поводитись так, ніби наш шлюб тримається лише на її ласкі. Кожне її слово просякнуто зверхністю, і я втомилась це терпіти.
Її дні народження — це окремий жах. Марія Іванівна перетворює їх на грандіозне шоу, де всі мають танцювати під її дудку. Вона збирає юрбу родичів, сядає на почесне місце, приймає вітання, насолоджується увагою. Це ще можна пережити, але підготовка починається за тижні. Вона тягає Олега по ринкам і крамницям, шукає в інтернеті «оригінальні» рецепти, а я маю бути її помічницею: купувати продукти, різати салати, прикрашати стіл. У день свята я зобов’язана з’явитись зранку, прибирати її квартиру, готувати, накривати стіл, а потім розважати гостей і доглядати за ними. І все це під її докорами: то я не так нарізала, то не туди поставила. Не дивно, що я ненавиджу ці свята.
Останні два роки мені вдавалось уникати готування. В Олега є молодший брат, чия дружина — професійний кухар. Після їхнього весілля кухонні обов’язки перейшли до неї, але приїжджати на свято й прислуговувати гостям я все одно мала. Цього разу я не поїхала взагалі. Мій пес, Бурко, тяжко захворів. У нього виявили рак, і лікар сказав, що шансів немає. Напередодні дня народження свекрухи йому стало гірше. Я не спала всю ніч, сиділа поруч, гладила його, намагалась нагодувати. Моє серце боліло. Ми взяли Бурка з притулку щеням, він був частиною нашої родини. А тепер він конав, а я нічим не могла допомогти. Це горе було нестерпним.
Кожен, хто втрачав улюбленця, зрозуміє, що я відчувала. Світ зруйнувався, ніщо не приносило радості. Олег теж переживав, але не так глибоко. Ми вирішили, що він поїде вітати матір сам. Я подзвонила Марії Іванівні, вибачилась, пояснила ситуацію і привітала по телефону. Залишившись вдома, я була з Бурком до кінця. Він пішов, поки Олег був у матері. Я тримала його за лапу, плакала, не вірячи, що мій друг пішов назавжди. Коли Олег повернувся, я розповіла йому. Він обійняв мене, але я бачила, що він не до кінця розуміє глибину мого болю.
Наступного ранку подзвонила свекруха. Я чекала, що вона запитає, як я, чи хоча б висловить співчуття. Але замість цього вона накинулась на мене: «Я чекала, що ти подзвониш і вибачишся! Ти не була на моєму дні народження, ігноруєш мене! Як це розуміти?» Я, ледве стримуючи сльози, нагадала: «Ви ж знаєте, Бурко хворів, його не стало». Але її відповідь добила мене: «Та й що? Собаки завжди гинуть, вони недовго живуть! Тим паче ваш був дворнягою! Ти мене не поважаєш, раз не приїхала привітати!» Вона кинула трубку, а я розридалась, не вірячи в таку безсердечність.
Марія Іванівна не зупинилась. Вона почала скаржитись Олегу, звинувачуючи мене у неповазі. На щастя, він різко зупинив її, ставши на мій бік. Але свекруха не заспокоїлась: весь тиждень вона засипає мене повідомленнями, докоряючи, що я проміняла її свято на «якогось пса». Вона навіть посварилась із Олегом, вимагаючи, щоб він «причепив» мене. Її слова — як ніж у серце. Як можна бути такою нечуттєвою? Бурко був не просто собакою, він був частиною нашого життя, а її свято — лише привід для самолюбування.
Я вирішила більше не спілкуватись із нею. Якщо Марія Іванівна настільки жорстокЯ знаю, що в моєму серці вже немає місця для її егоїзму, і я оберігатиму свій спокій як найдорожчий скарб.
