4 березня
Сьогодні був важкий день. Незважаючи на те, що минуло вже кілька місяців після розлучення, я відчуваю, ніби щось досі стискає серце. А все почалося з тієї розмови… Памятаю, як Микола стояв посеред нашої вітальні у Києві, кричав «Ти мене обдурила! Ти знала, що не зможеш мати дітей, і все одно вийшла за мене!». Мені хотілося сховатися під ковдру і не чути цих слів… Це боляче згадувати, але я не можу відпустити.
…Здається, наче все життя розділилося на ДО і ПІСЛЯ. ДО це той день, коли моя мама, Марина Василівна, поправляла мені фату, і лагідно шепотіла: «Аннусю, ти будеш найгарнішою нареченою!». Я тоді дивилася у дзеркало біла сукня з ніжним мереживом, Микола в строгому смокінгу, і на серці було казкове відчуття ось воно, щастя.
Я жила цією мрією про велике кохання, гучне весілля, дітей бажано двох, а краще трьох. Микола марив сином, я хотіла дочку, і нам здавалось: попереду лише світле майбутнє. Мама вже тоді жартувала: «Через рік буду няньчити онуків!»
Перші місяці подружнього життя були неймовірними. Теплі вечори у нашій київській квартирі, спільні сніданки, обійми перед сном. Щоранку я прокидалася із надією а раптом вже цього місяця…
Та минули сезон за сезоном. Літо змінилось осінню, потім холодною зимою а в мені все порожньо. Микола перестав питати з таким болем у голосі: «Ну як?» Тільки погляди, наповнені розчаруванням.
Коли нарешті прийняли рішення піти до лікаря, у мене зявилася надія. Я була впевнена, що нічого страшного просто треба трохи допомоги. Але коли дізналася: шанси на власну дитину менше пяти відсотків… Внутрішньо ніби все замерзло. Я була на прийомі у Жанни Миколаївни вона поглядала в мою карту і намагалася бути співчутливою, але її слова здавалися крижаними: «Стан справ складний…»
Насичене лікування, дорогі процедури, нескінченні аналізи ми вже витратили понад мільйон гривень. Але Микола перестав бути поруч. Він став дратівливим, відчуженим. Я зривалася на сльози від гормонів, а він лише закочував очі: «Може, годі вже прикидатися?» Згодом його взагалі майже не було вдома.
Першу спробу ЕКЗ призначили восени, я два тижні боялася навіть рухатися та результат один: «негативно». Навіть плакати не було сил. Друга спроба і знову ні. Від Миколи вже тхнуло чужими парфумами, а я надто втомилася питати.
Перед третьою спробою я залишилася зовсім сама. Він затримувався на роботі, подруги втомилися підтримувати. Мама плакала в слухавку і я не знала, як її втішити. Коли втретє медсестра по телефону сказала на жаль, у мені залишилася тільки порожнеча.
Потім був той вечір, коли він знову закричав: «Ти знала! Спеціально знай шла дурня Ти мені брехала!» Я марно намагалась нагадати, що разом ходили до лікарів, що діагноз мені поставили уже після весілля, але в нього в очах було тільки розчарування й образа.
Він кинув вазу у стіну. За декілька днів так само легко і холодно оголосив: «Ми розлучаємось. Я заслуговую на нормальну родину!» Я благала про ще один шанс, пропонувала навіть всиновити дитину, а він: «Мені не потрібна чужа дитина! Я хочу свою!»
Найтяжча була тиша після того, як він пішов. Я сиділа одна, завернута у плед, і вперше за довгі місяці плакала довго і голосно, поки не захрипла від ридань. Життя ніби стало чорно-білим: піднімалась із ліжка, пила чай, падала знову. Іноді забувала поїсти чи навіть відкрити штори.
Подруги приходили, приносили борщ, кияшки чи вареники, намагалися якось розрадити, а я просто існувала.
Минув час. Якось ще до весни я прокинулася з відчуттям: вистачить. Викинула всі таблетки з холодильника, записалася у спортзал, попрохала у начальника на роботі складний проєкт. У вихідні їздила з екскурсіями в замки Західної України Камянець-Подільський, гуляла Софійською площею у Львові, милувалась горами біля Яремче. Світ не зруйнувався. Життя залишалося.
З Дмитром я познайомилася випадково: у книгарні ми одночасно потягнулися до новенького роману Андруховича. Він посміхнувся: «Будь ласка, пані першою». Я жартома відповіла: «Тільки якщо потім запросите мене на каву».
Ми справді пішли на каву на Подолі, і він розповів про свою донечку 7-річну Даринку, яку виховує сам п’ять років. Його дружина померла після тяжкої хвороби. Він розповідав, як перший час вони з Даринкою ночами не спали, клеїли з пластиліну лялькам коси, бо Даша сумувала за мамою.
«Ти хороший тато», сказала я. Він усміхнувся: «Намагаюся».
Я не хотіла нічого приховувати. Вже на третьому побаченні сказала йому чесно: «В мене безпліддя, офіційний діагноз. Три невдалі ЕКЗ. Мені важливо, щоб ти це знав». Дмитро мовчав, а потім тихо відповів: «У мене вже є Даша. Мені потрібна ти, Анно. Діти не тільки кровю». Він додав: «Колись лікарі казали, що моя мама не зможе мати дітей. А ось я сиджу перед тобою!»
Зустріч із Дашею пройшла несподівано добре. Спочатку сором’язлива, але як тільки заговорили про казки Всеволода Нестайка, вона оживилася, годину розповідала мені сюжет улюбленої книжки. На другій зустрічі взяла мене за руку, а згодом попросила заплести їй косу «як у Елзи». Дмитро тільки зауважив: «Вона нікого досі не приймала так швидко».
Два роки ми разом промайнули, як один день. Я переїхала до Дмитра, вивчила на память усі пісеньки з «Козацького туру», навчилася по суботах готувати сирники, а вечорами ми разом читали Даринці перед сном.
У новорічну ніч, коли куранти били дванадцяту, я прошепотіла: «Я все ще хочу дитину». Ледь сказала навіть злякалася цієї думки.
За місяць виявила затримку. Перевіряла тест за тестом усе дві смужки. Я тряслася від хвилювання, показала Дмитру. Він підняв мене на руки і закрутив по кімнаті. «Я знав! Ти сильна!»
У лікарні двічі перевіряли аналізи лікарі не вірили, з моїм діагнозом таке нереально. Але УЗД показало: восьмий тиждень вагітності, все гаразд.
Потім випадково зустріла у супермаркеті старого знайомого Миколи. Він глянув на мій округлий живіт і сказав: «Знаєш, Микола вже втретє одружився, а знову ніяк дітей немає. Виявилось це в нього проблеми. А на тебе все звалював» Я не відчула нічого. Лише порожнеча, як чистий аркуш.
В серпні, під ясним сонцем, у Львівському пологовому народився мій син. Дмитро й Даринка чекали під дверима, а коли я нарешті винесла дитину, Даринка тихо запитала: «Мамо, а він завжди буде такий червоний?» В той момент я розплакалася від щастя і в мене більше не було страху, тільки вічна вдячність.
Я знаю: інколи поряд має опинитися правильна людина, і віра стає сильнішою за будь-які медичні прогнози. Хочу, щоб це почули й інші, кому здається, що зневіра перемогла. Це не так. Життя триває.
