А ти мені подобався…
Соломія вийшла з офісу й підійшла до своєї машини на парковці. Капот і лобове скло були вкриті тонким шаром снігу. Вона сіла за кермо, одразу ж увімкнула печку, щоб розігріти замерзлий салон, а потім скребком зітхнула сніжний пил зі скла.
Виїхала на дорогу й злилася з потоком машин. Але рух був повільним — доведеться стояти на світлофорах і в пробках. Здавалося, усі автомобілі Києва зібралися саме тут. Проїжджаючи повз ТРЦ «Океан Плаза», Соломія вирішила свернути й перечекати пік руху всередині, заодно подивитися новорічні товари — може, знайде щось для подарунків.
Однак і паркінг був забитий до країв — жодного вільного місця. Вона вже жалкувала, що з’їхала сюди. Краще б лишилася на дорозі — хоч повільно, але рухалась би. Не вона одна вирішила перечекати хаос у магазині.
Раптом у дзеркалі заднього виду спалахнули фари — великий позашляховик почав здавати назад, ніби поступаючись їй місцем.
Усередині було душно й шумно. Соломія розстебнула пальто, зсунула шарф і рушила між полицями. Очі вже боліли від яскравих іграшок, мерехтливих гірлянд і метушливих відвідувачів. Вона поклала в кошик кілька барвистих кульок, двох сріблястих оленят, рушники з Дідом Морозом у подарунковій упаковці та кілька келихів для шампанського з побажаннями щастя.
Додому розбере, кому що дарувати. Мамі й чоловікові купить щось солідніше, а колегам і знайомим вистачить цієї милої дрібниці. Соломія стала в чергу до каси. Втомлена від галасу, вона шкодувала, що завітала сюди в п’ятницю ввечері. Могла б приїхати завтра вранці, коли люди ще сплять.
Нарешті її черга. Зітхнувши, вона зрозуміла, що набрала зайвого. Та нехай — усе знадобиться.
Вийшовши з магазину, Соломія застебнула пальто, поправила шарф і обережно пробиралася до виходу, щоб хтось не зачепив пакет і не розбив іграшки.
— Соломія!
Вона не одразу зрозуміла, що це до неї, і зробила ще кілька кроків.
— Шевченко!
Почувши дівоче прізвище, вона зупинилася. Люди, що йшли позаду, почали натикатися на неї. Вона відступила вбік і озирнулася, шукаючи того, хто її кликав.
— Привіт, Соломія, — почулося поруч.
Вона повернула голову й побачила бородатого чоловіка в маленькій чорній шапці, натягнутій аж до брів. Він усміхався, і Соломія помітила, що в нього немає одного переднього зуба. Одягнений був неохайно. Вона вже жалкувала, що зупинилася. Невже цей бомж може бути її знайомим?
— Не впізнаєш? — запитав він. — А я тебе відразу пізнав. Виглядаєш на мільйон, — засміявся.
Щось у його голосі здалося знайомим, але Соломія не могла пригадати, хто це.
— Ми разом вчилися в школі. В одному класі.
— Богдан?! — скрикнула вона. Хотіла запитати, що з ним сталося, чому він дійшов до такого стану, але зніяковіла.
— Я, — радісно відповів він, знову показавши прогалину в зубах. — Що, дуже змінився?
— Дуже, — кивнула вона. — Що трапилося?
— Довга історія. Може, сядемо десь? Тут є кафе.
Він дивився на неї з надією. Соломія не могла звикнути до його вигляду. Невже це Богдан, в якого вона була закохана в школі? За якого пролила стільки сліз? Тепер їй було соромно стояти з ним на очах у всіх.
— Вибач, мені треба йти, — сказала вона, відводячи погляд.
Але Богдан продовжував чекати.
— Якщо ненадовго… — здужала вона, погоджуючись скоріше з цікавості, ніж із бажання спілкуватися.
Він оживився й повів її до кафе.
