Ярина вийшла з офісу та підійшла до машини на стоянці. Капот і лобове скло були присипані тонким шаром снігу. Вона сіла в авто й першим ділом увімкнула печку, щоб прогріти застиглий салон. Потім склоочисниками зітхнула снігову порошину з лобового скла.
Вона виїхала з паркінгу й злилася з потоком машин. Але рух постійно гальмувався — доводилося стояти на світлофорах, у пробках. Здавалося, всі авто міста зібралися в одному місці. Проїжджаючи повз торговельний центр, Ярина вирішила завернути й перечекати пік у магазині, заодно подивитися новорічні товари, може, щось підійде на подарунки.
Але й на парковці машини стояли щільно, жодного вікна, щоб втиснутися. Ярина вже пошкодувала, що завернула сюди — краще б залишилася на дорозі, хоч і повільно, але рух був. Не одна вона захотіла провести час з користю й перечекати хаос у торговому центрі.
Раптом у дзеркалі заднього виду блиснули фари — позашляховик виїхав з ряду й почав здавати назад, наче поступаючись їй місцем.
У торговельному центрі було повно людей, душно та гаряче. Ярина розстебнула пальто, послабила шарф на шиї й пішла вздовж стелажів. Від яскравих іграшок, блимаючих гірлянд і метушливих відвідувачів у очах почало рябити. Вона поклала у кошик кілька яскравих кульок, двох сріблястих оленят на ялинку, рушники із Дідом Морозом у подарунковій упаковці, кілька келихів для шампанського із побажаннями щастя…
Дома розбере, кому що дарувати. Мамі й чоловікові вона підбере щось серйозніше, а колегам і знайомим підійдуть милі дрібниці для настрою. Ярина стала в хвіст черги до каси. Вона втомилася від галасу й метушні, хотілося швидше вийти на свіже повітря. Погана ідея — зайти сюди в п’ятницю ввечері. Можна було приїхати завтра зранку, коли люди висипаються у вихідний, й спокійно обрати подарунки.
Нарешті підійшла її черга. Пробиваючи покупки, Ярина з жахом усвідомила, що набрала забагато зайвого. Та й біда, пригодиться.
Вона відійшла від каси, застебнула пальто, поправила шарф і з повним пакетом пішла до виходу, намагаючись, щоб ніхто не зачепив його та не розбив іграшки.
— Ярино!
Вона не відразу зрозуміла, що це до неї, і продовжувала йти.
— Шевченко!
Лише почувши дівоче прізвище, Ярина зупинилася. Але вихідні покупці налітали на неї, штовхали. Вона відійшла вбік й почала озиратися, шукаючи знайомого.
— Привіт, Ярино, — почулося зовсім поруч.
Вона повернула голову й побачила бородатого чоловіка. Маленька чорна шапка була натягнута аж до брів. Він усміхнувся. Ярина помітила, що у нього немає одного переднього зуба. Одяг сидів на ньому мішкувато, неохайно. Вже шкодувала, що зупинилася. Цей бомж не міг бути її знайомим.
— Не впізнаєш? — спитав він. — А я тебе відразу пізнав. Майже не змінилася. Виглядаєш на мільйон, — він засміявся.
Щось ледь вловиме в його голосі здалося знайомим, але Ярина не могла згадати.
— Ми вчилися разом у школі. В одному класі, — нагадав чоловік.
— Олег?! — скрикнула вона. Хотіла запитати, що з ним сталося, що довело до такого стану, але зсоромилася.
— Я, — сказав він, радісно посміхаючись і знову показавши дірку замість зуба. — Що, дуже змінився?
— Так, — кивнула Ярина. — Що з тобою трапилося? — Таки вирішила запитати.
— Довго розповідати. Може, посидимо десь? Тут є кафе. — Олег дивився на неї з надією.
Ярина не могла звикнути до його вигляду. Як вона могла не впізнати його? Мабуть, через бороду й цю дурну шапку. Це ж Олег, у якого вона була закохана у школі, через якого пролила стільки сліз. А тепер їй було соромно стояти з ним поряд на очах у всіх.
— Вибач, мені треба йти, — сказала вона, відвівши погляд, наче шукаючи допомоги у перехожих. Та ніхто не звертав уваги на дивну пару.
Олег дивився на неї й чекав.
— Якщо ненадовго, — згодилася вона, швидше із цікавості, ніж із бажання спілкування.
А він радісно замовляв її до кафе.
— Пішли. Тысячу років не бачилися. Може, ще стільки ж не побачимося, — знову засміявся він, явно тішаючись зустріччю.
Ярина обережно ковзала поглядом по обличчях перехожих — не дай бог побачити знайомих. Олег увесь час випереджав її, зазирав у вічі, щось розповідав.
У кафе майже усі столики були зайняті.
— Ось там вільний, — показав він на далекий столик у кутку.
«Там хоча б темно, ніхто не побачить», — подумала Ярина, поспішаючи сховатися від сторонніх очей.
Не встигли сісти, як підійшов офіціант, поклав перед кожним меню. Олег одразу відкрив і почав розглядати. Вона помітила, як він ковтнув слину.
— Я тільки каву, — сказала вона.
Підійшов офіціант.
— Готові замовити?Вона випила каву, попрощалася з Олегом і вийшла з кафе, усвідомлюючи, що деякі зустрічі лише нагадують, як непередбачувано складаються долі.
