**Щоденник Оксани**
Я вирівняла перед дзеркалом сукню на стегнах, провела рожевою помадой по губах, потім підкрутила пружинястий локон. Відійшла на крок і оцінила себе критичним поглядом. «Непогано!» — з задоволенням посміхнулася я своєму відображенню.
Чоловік з’явився у дверях, притулившись плечем до косяка.
— Ого! І куди це ти так вирядилася?
— На роботу. Ревнуєш, що? — Оксана округлила і без того великі, гарно підведені очі.
— А як же. Може, підвезу? В маршрутці всі мнуться, — запропонував Андрій.
— Сиди вдома. Куди тобі з гіпсом? — Я застібнула блимаючу блискавку на світлому пуховику, підняла шарф вище, щоб не мерзнути.
— Пішла. — Але біля дверей зупинилася. — Так, майже забула. Затримаюся. У Насті весілля. Дещо на кшталт дівич-вечора. Посидимо в кав’ярні. Не хвилюйся.
— Почекай, може, все ж заберу тебе? — Андрій відірвав плече від косяка.
— Не треба. — Я витягла губи, кинула повітряний поцілунок і вийшла.
Він підійшов до вікна, чекаючи, коли я з’явлюся внизу.
— Скільки можна казати — отримай права. Зараз би на машині їхала, а не товклася в забитій маршрутці, — пробурчав він, ніби я могла це почути.
У кав’ярні лунала музика. За зсунутими столиками сиділо шестеро жінок, сміялися до сліз, розповідаючи кумедні історії зі своїх весіль. Раптом офіціант поставив переді мною пляшку дорогого вина.
— Вам передав панезь за сусіднім столиком. Відкрити?
Я озирнулася. Незнайомець кивнув, посміхаючись. Серце пропустило удар, обличчя спалахнуло, а посмішка зникла, як сніг з гори — швидко й безповоротно.
Я впізнала його. Невже можна забути? Павло був найкрасивішим хлопцем у інституті. Дівчата за ним ходили зімою. Перед сесією я не здала залік. Сиділа на широких чавунних сходах і плакала. Перший іспит вже за два дні, а без відмітки в заліковці — не допустять.
— Чого ревеш? Провалила?
Я підвела голову. Переді мною стояв Павло. Він говорив зі мною! А я сиджу, з червоним носом і розмазаною тушшю.
— Не здала залік.
— Фігня. Ну і що?
— Нічого. Я от, тільки туш розмазала…
Він подав мені хустинку.
— Дурна, треба було перед викладачем ревіти. Біжи, поки не пішов. Скажи, що вчила всю ніч, голова не варить.
— Думаєш, проканає?
— Спробуй.
Я злетіла по сходах, серце билося так, ніби хотіло вистрибнути. Коли я вийшла з аудиторії з відміткою, Павло чекав на мене.
— Ось це інша справа.
Він провів мене додому, розповідав щось, а я не чула, бо була оглушена однією думкою: «Він іде поруч! Зі мною!»
Після сесії ми трохи зустрічалися. Ходили в кіно, на пляж… Я знала, що він міняє дівчат як рукавички, але серце не слухало розуму. Одного дня він зник. Я не знала його адреси, розпитати було нікого — всі роз’їхалися. Я страждала, переконувала себе, що він зайнятий… А потім зрозуміла, що вагітна.
— Раніше як на крилах літала, а тепер сидиш, мов кисла. Хворієш? — запитала мама.
— Так, напевно, перекупалася.
Додому я принесла гроші на «ліки»…
Через два дні все закінчилося. У вересні я прийшла в інститут з однією надією — побачити Павла. А він пройшов повз з першокурсницею й наче не побачив мене. Дівчата додали оливи у вогонь: «Павло одружується». Я ледве стримала сльози.
На лекції до мене підсів Андрій. Нічого собі хлопець, але не зірка. Дівчата за ним не бігали, хіба що за конспектами.
— Чого така похмура? Може, в кіно сходимо?
Я знизала плечима. Краще кіно, ніж ревіти вдома.
Ми гуляли, він розповідав про книгу. Було так цікаво, що я навіть забула про Павла.
Біля дому я раптом сказала:
— Андрію, ти мене любиш? Одружись на мені.
Він остовпів.
— Серйозно? Люблю. Але не так.
І пішов.
«Навіть цей недотепа мене кинув…»
А наступного дня перед лекцією він підійшов до викладача, щось прошепотів. Професор усміхнувся, зробив крок назад.
— Я хочу зробити пропозицію дівчині на ім’я Оксана, — оголосив Андрій. — Обіцяю любити її вічно.
Аудиторія захвилювалася, хтось закричав «гірко!».
— Погоджуєшся? — запитав він.
— Так…
Потім він пояснив, що хотів зробити все особливим, щоб у нас залишились справжні спогади.
Про цю історію в інституті говорили роками.
Ми жили тихо, без бур. Вагітності не було, але Андрій нікІ тепер, стоячи поруч із цим чоловіком, яким він став за ці роки, я зрозуміла, що щастя не в блискучих посмішках минулого, а в спокійній вірності, що гріє кожен наш день.
