«Ти мій тато!» — сказав хлопчик, що з’явився біля мого порога з рюкзаком, повним таємниць
Шестирічний хлопчик стояв на порозі мого будинку й стверджував, що я його батько. Я засміявся — поки він не дістав листа від матері. Моє ім’я. Моя адреса. Моє минуле врізалося в теперішнє. І я не знав, що робити далі.
Ранки були передбачуваними. Тихими. Спокійними. Так, як мені подобалося. Будильник був непотрібний. Ніякого начальника, офісу чи панічного метушливого ранку.
Я працював віддалено й тримав своє життя якомога простішим. Жодних зайвих розмов, непотрібних зустрічей. Лише я, ноутбук і кава. Чорна, без цукру, без молока.
Того ранку я, як завжди, сів біля вікна, і старий дерев’яний стілець скрипнув під моєю вагою. Так мало бути завжди. Просто. Тихо. Але спокій тут тривав недовго.
Раптом — глухий удар по вікну, і я аж підскочив, розливши каву на руку. Обпікся, вилаявся крізь зуби.
«Ну й чорт забирай…» — пробурчав я, потираючи пальці.
Мені навіть дивитися не треба було. Знову ті малі чорти з сусіднього двору. Нічого святого!
Я зітхнув, підвівся й вийшов на двір.
Перед дверима — звична картина: м’яч на моїй траві, а сусідські дітлахи завмерли біля паркану, щось шепочучи.
«Скільки можна повторювати? — підняв м’яч. — Це не мій двір! Грайте на своїй території!»
Кинув м’яч назад. Діти засміялися й розбіглися, немов налякані горобці. Я вже повертався додому, коли раптом зупинився. На ганку стояв хлопчик.
Не один із тих хуліганів. Рудий, у великому плащі, який його просто ковтав. Черевики пошарпані, рюкзак старий. Я нахмурився.
«Ти не звідси».
Він подивився на мене без жодного страху.
«Ні».
«То що ти тут робиш?»
Хлопчик глибоко вдихнув, ніби збирався сказати щось дуже важливе. І потім…
«Ти мій тато».
Я кліпнув очима. Мабуть, почув неправильно.
«Що?»
«Ти мій тато», — повторив він так, ніби це була найзвичайніша річ у світі.
Я дивився на нього, чекаючи жарту. Чекав, що зараз вискочить якась команда з камерою та заверещить: «Розіграли!»
Але нічого. Просто шестирічний хлопчик на моєму ґанку. Я потер обличчя.
«Або мені треба ще кави, або це сон».
«Це не сон».
Я сухо засміявся. «Ну, шкода, хлопче, але ти явно переплутав».
Він похитав головою. «Ні. Не переплутав».
Я озирнувся. Вулиця пуста. Ні матері, ні соціальних працівників.
Лише я, несподіваний гість і купа питань. Чудово. Просто чудово.
«Слухай… — почесав потилицю. — У тебе є ім’я?»
«Данилко».
«Данилко». Я ківнув. «Добре. А… Данилку, твоя мама знає, що ти тут?»
Мовчання. Його погляд змусив моє звичне роздратування зникнути.
«Гаразд, хлопче. Давай розберемося. Бо я сам не розумію, що тут відбувається».
Данилко кивнув, ніби знав, що я не закрию двері. І це дратувало найбільше.
***
За кілька хвилин ми сиділи на кухні. Данилко оглядав кімнату, а я читав вирізаний з щоденника лист — той, що він приніс у рюкзаку.
Я перечитував його знову й знову, хоча слова вже вигоріли в пам’яті. Очі почали пітніти.
Це була сторінка з щоденника. Його матеріний почерк.
«Данилку, сину, якщо зі мною щось станеться, він єдиний — твій батько».
Моє ім’я. Моя адреса. Дихати стало важко.
«Це ж жарт, так?» — видихнув я, кладучи папір на стіл.
Хлопчик стояв і дивився на мене.
«Ти й мама не бачилися шість років, так?»
«Так, але…»
«А завтра мені виповниться шість», — додав він із маленькою усмішкою.
Трясця.
«Ти не можеш залишатися тут».
«На вулиці зараз дощ».
Я глянув у вікно. Ліло, як із відра.
«Добре. Одна ніч. Завтра знайдемо, як тебе повернути».
Пішов на кухню, дістав коробку зі сніданком, насипав у миску й поставив перед ним.
«Їж».
Данилко не рушився. Просто дивився на миску, потім на мене.
«Що?»
«Мама завід
