**Мій щоденник**
Сьогодні вранці я стояла перед дзеркалом, гладила сукню на стегнах, нанесла рожеву помаду й поправила пружний локон. Відійшла на крок і оглянула себе критичним поглядом. «Непогано виглядаю», — усміхнулась я своєму відображенню.
У дверях показався чоловік, спирався плечем о косяк.
— Ого! Куди це ти так розквітла?
— На роботу. Ревнуєш? — я округлила свої й без того великі, гарно підведені очі.
— Авжеж, ревную. Може, підвезу? В маршрутці всі обдеруть, — запропонував Андрій.
— Сиди вдома. Куди в гіпсі? — Застібнула блискучу зимову парку, підняла шарф під саме підборіддя.
— Пішла. — Але в дверях зупинилась. — Так, майже забула. Затримаюсь. У Марії весілля, дівчата збираються в кафе. Не хвилюйся.
— Почекай, може, краще зустріну? — Андрій відірвав плече від косяка.
— Не треба. — Я витягнула губи, послала повітряний поцілунок і вийшла.
Андрій підійшов до вікна, чекав, поки я з’явлюся внизу.
— Скільки можна казати — здай на права! Зараз би їхала на машині, а не товклася в набитій маршрутці, — буркнув він, ніби я могла це почути.
У кафе грала музика. За зсунутими столиками сиділи шість жінок, сміялися, розповідаючи кумедні історії зі своїх весіль. Раптом офіціант поставив переді мною пляшку дорогого вина.
— Вам передав пан за сусіднім столиком. Відкрити?
Я обернулась і побачила того чоловіка. Він кивнув і посміхнувся. Серце заміткотало, обличчя спалахнуло, а посмішка зникла, ніби сніг з вершини — швидко й безповоротно.
Я впізнала його. Хіба можна забути? Олег був найкрасивішим хлопцем у університеті. Перед сесією я не здала залік, сиділа на сходах і плакала.
— Чого сльози? Не здала? — Почула я поруч.
Підняла голову — Олег! А я з розмазаною тушшю й червоним носом.
— Не встигла підготуватись… — прошепотіла я.
— Оце біда! — Він подав мені хустинку. — Біжи до викладача, скажи, що вчила всю ніч. Може, змилується.
Я послухалася. Коли вийшла з задоволенням у очах, Олег чекав.
— Ось так краще.
Він провів мене додому, розповідав щось, а я не чула — лише думала: «Він поруч! Зі мною!» Дивилася на зацікавлені погляди дівчат і пишалася.
Після сесії ми зустрічались. Він змінював дівчат, як рукавички, але я вірила, що для мене він інший. А потім він зник. Я не знала його адреси, лише чекала. А потім зрозуміла — я вагітна.
— Що з тобою? Ніби хворієш, — спитала мама.
— Перекупалась, мабуть.
Наступного дня пішла до приватної клініки. Підтвердили.
— Мама мене вб’є… А він зник… — я розплакалась у кабінеті.
Лікарка сказала — термін малий, можна обійтися без аборту, але це коштує. Дома я брехала мамі про дорогі ліки. Грошей вистачило.
Два дні болю… А в університеті Олег пройшов повз з першокурсницею й зробив вигляд, що не знає мене.
Тоді до мене підсів Андрій. Звичайний хлопець, без залицянь дівчат.
— Чого сумна? Може, в кіно?
Після фільму ми гуляли. Він розповідав про книгу так цікаво, що я забула про Олега. З ним було легко. Біля дому я раптом випалила:
— Андрію, одружись на мені.
Він здивовано подивився.
— Ти жартуєш? Ти мені подобаєшся. Але не так. — І пішов.
«Навіть цей пішов», — думала я.
А наступного дня він зупинив лектора і перед усіма запропонував мені руку. Вийняв кільце, квіти… Аудиторія скандувала: «Оля! Оля!»
Я сказала «так».
Потім він пояснив — хотів, щоб це було незабутньо. Цю історію в університеті переказували роками.
Наші стосунки були спокійними, без бур. Я не вагітніла, але він нічого не питав.
А сьогодні в кафе я зустріла Олега. Він став ще красивішим. Я мимоволі порівняла його з Андрієм — чоловіком у витягнутих штанях із животом. «Треба б його до спортзалу», — подумала я.
Олег запросив мене на танець. Потім підвіз. Розповідав про себе — розлучився, діти, бізнес… Не забував і про компліменти.
Я попросила зупинитися біля під’їзду. ЗнаВдома, тримаючи в руках тест на вагітність, я усміхнулась — тепер я точно знала, що належу цій добрій, звичайній і такій дорогій людині, яка давно стала моїм справжнім героєм.
