Ти — мій світ
Дмитро та Софійка жили в одному будинку, на одному поверсі, прямо навпроти один одного. Дмитро перейшов у четвертий клас і вважався вже досить дорослим, щоб доглядати за п’ятирічною Софійкою, сусідкою з квартири напроти. Її мама працювала хірургом, і її часто викликали в вихідні до важких пацієнтів.
Дмитро ставився до Софійки по-дорослому: годував, захищав, лаяв, коли було за що. А вона беззаперечно слухалася, ходила за ним, як цуценя, дивлячись на старшого друга своїми величезними чорними очима.
Одного разу Софійка захворіла на ангіну. Ще й де встигла застудитися в червні? Дмитрові довелося сидіти з нею цілими днями. Друзі вже знали, де його шукати. Вони подзвонили у квартиру до Софійки, щоб покликати грати у футбол.
— Не можу. З Софійкою сиджу, — серйозно відповів Дмитро.
— Тож візьми її з собою, буде нашою вболівальницею, — запропонував Олесь.
— В неї ангіна, температура. Не можна. Пограйте сьогодні без мене.
— Та як без тебе? Хто ж у воротах стоятиме? — засмучено буркнув Павлусь.
— Стоятимете по черзі, — запропонував Дмитро, дивлячись на змарнілих друзів.
— Ні, це нецікаво. Тоді й ми не підемо.
— Тоді заходьте, — зітхнув Дмитро і впустив хлопців у квартиру.
Софійка із шарфом на шиї сиділа на дивані й розглядала картинки в книжці. Побачивши хлопців, вона зраділа.
— Мої друзі — Павлусь і Олесь, — Дмитро показав, хто є хто. — Вони посидять із нами, не проти?
— Почитайте книжку, — з дитячою безпосередністю простягнула вона їм книгу.
— А давайте краще намет зробимо, — Павлусь подивився на круглий стіл посеред кімнати.
— Як? Треба гілки та солома, а в нас їх немає, — очі Софійки заблищали то від температури, то від радості.
— Солома нам не потрібна. Можна зняти покривало з дивану? — спитав Павлусь. — Накриємо ним стіл, і буде намет.
Але одного покривала виявилося замало. Тоді Софійка сказала Дмитрові, де в шафі лежить плед. Незабаром усі четверо залізли під стіл. У саморобному наметі було тісно, душно, темно і неймовірно цікаво.
— А давайте страшні історії розказувати, — запропонував Олесь. — Мій прадід воював.
— Ну й що? Про війну нудно, — сказав Павлусь.
— Ти знаєш, скільки в нього орденів? Не злічити, — хвастався Олесь. — Він возив хліб до Києва під час оборони.
— Набридло про війну. Нудно, нецікаво, — зітхнув Павлусь.
— Не знаєш, а говориш. Дід розповідав, що люди їли не лише кішок і собак, а й одне одного, навіть родичів. Відрізали по шматочку й варили юшку. А хліб робили з тирси, — не вгавав Олесь.
— Фу. Людей їсти не можна, — здригнулася Софійка, притиснувшись до Дмитра.
— А я знаю багато страшних історій про Чорну Мару, — радісно сказав Павлусь. — Ми в таборі минулого року про неї завжди оповідали. Жах.
Софійка завмерла. Саме слово «Чорна» здалося їй страшним, а в темряві під столом ще й страшнішим. А від слова «жах» її затрусило.
— Вона ходить у всьому чорному. Якщо хтось зазевався, вона його хапає й забирає з собою. І більше ніхто його не побачить. З’являється і зникає, як тінь. Особливо вона любить малих дітей. Якщо дитина втече від батьків…
— Годі. Ти зовсім Софійку налякав, — різко перебив його Дмитро, відчувши, як дівчинка затремтіла й притиснулася до нього. — Ще й уночі спати не буде через тебе. Вона ж ще мала.
— Я не мала, — образилася Софійка. — Не хочу слухати про Чорну Мару. Страшно, — голос їй задрижав, ось-ось заплаче.
Раптом хлопнули вхідні двері. Діти під столом затихли. Назовні почулися повільні кроки, які зупинилися зовсім близько. Павлусь закрутився, Олесь почав часто дихати. Софійка притиснулася до грудей Дмитра. Під її вухом лунало його серце.
Раптом край покривала почав підніматися. Софійка заплющила очі й скрикнула.
— Ось ви де! — почувся мамин голос.
— Мамо! — Софійка вискочила з-під столу й кинулася до мами.
— Чому стіл накритий покривалом? Що ви там робили? — запитала мама, дивлячись на збентежених хлопців.
— Це намет. Ми сиділи в ньому й страшні історії розказували, — забалакала Софійка.
— І тобі не страшно було? — спитала мама.
— Страшно. А коли почула кроки, подумала, що це Чорна МарА вже через рік вони стояли біля вівтаря, і Дмитро, дивлячись у чисті очі своєї маленької Софійки, що виросла в прекрасну жінку, прошепотів: “Ти — мій світ.”
