Ти – мій світ
Сьогодні перебираю старі спогади, і вони нахльують, як хвилі. У дитинстві ми з Дмитром жили в одному під’їзді на п’ятому поверсі. Він був старший, перейшов у четвертий клас, а я, п’ятирічна Олеся, слухалася його беззаперечно. Моя мама працювала хірургом, її часто викликали вихідними, і Дмитро ставав моїм захисником, годував, а інколи й лаяв, коли я шаліла.
Тоді я йшла за ним, як цуценя, дивлячись на нього великими темними очима. Одного разу я захворіла на ангіну — у червні! Дмитро весь день сидів біля мене. Друзі дзвонили, кликали його грати у футбол.
— Не можу, з Олесею сиджу, — відповів він серйозно.
— Візьми її з собою, буде вболівальницею! — запропонував Андрійко.
— У неї температура. Грайте без мене.
— Та як без тебе? Хто в воротах стоятиме? — розлютився Рома.
— Стоїть по черзі, — порадив Дмитро.
— Нудно. Тоді й ми не підемо.
— Заходьте сюди, — зітхнув він.
Хлопці зайшли. Я сиділа на дивані в шарфі, розглядаючи книжку. Дмитро представив своїх друзів:
— Це Рома й Андрійко. Вони посидять із нами.
— Почитайте мені, — простягнула я книжку.
— Давайте лігво зробимо! — Рома втупився на круглий стіл.
— З чого? — зацікавилась я.
— З покривала. Накриємо стіл — буде намет.
Одного покривала було замало, і я показала, де лежить плед. Незабаром всі четверо сиділи під столом у темряві, тісно, але неймовірно цікаво.
— Розкажіть страшне! — запропонував Андрійко. — Мій прадід воював…
— Нудно, — скривився Рома.
— Він возив хліб до блокадного Києва. Люди їли навіть…
— Фу! — я притулилася до Дмитра.
— Я знаю страшніші історії! — перебив Рома. — Про Чорну Пані. Вона з’являється в темряві й краде дітей…
Мене затремтіло. У цій темряві слово «Чорна» звучало жахливо.
— Годі! — різко перервав Дмитро, відчувши, як я притиснулася до нього. — Вона ще маленька!
— Я не маленька! — образилась я, але голос дрижав.
Раптом хтось зашумів біля дверей. Кроки наближалися… Край покривала піднявся, і я закричала.
— Ось ви де! — це була мама.
Ми вилізли. Мама суворо подивилась на хлопців.
— Розбирайте «лігво». Ідіть мити руки.
Після обіду Дмитро таки пішов грати у футбол. А мені снилася Чорна Пані.
Роки минали. Дмитро вступив до військового училища, а я — до медичного. Одного разу він приїхав у відпустку. Я чекала біля вікна, але він не зайшов. Замість цього побачила, як він допомагав вийти вагітній жінці з таксі. Серце розірвалося…
Я заплакала, вирішила, що все скінчено.
Але через роки ми зустрілися знову. Він — поранений офіцер у реабілітаційному центрі, де я працювала. Він не впізнав мене спочатку… Допоки не сталася гроза.
— Ти боїшся? — усміхнувся він.
— Так… У дитинстві мене лякали історіями про Чорну Пані.
Його очі здригнулися.
— Олеся?
Ми розмовляли. Він розповів, що та жінка була дружиною офіцера. А я стільки років думала…
Наступного дня він приніс квіти.
— Я завжди спізнююсь, — сказав він. — Але тепер повертаюсь назавжди. Виходи за мене.
— Ти спізнився на півжиття, — я притулилася до його грудей.
Любов… Ми шукаємо її, плутаємо з благодарністю, втрачаємо… А потім розуміємо, що вона була поруч з самого початку.
