Ось переказана історія, адаптована для української культури:
Дмитро й Олеся жили в одному будинку, на одному поверсі, п’ятому. Дмитро перейшов у четвертий клас і вважався досить дорослим, щоб йому можна було довіряти доглядати за п’ятирічною Олесею, яка мешкала у квартирі навпроти. Її мама працювала хірургом, і її часто у вихідні викликали до складних пацієнтів.
Дмитро поводився з Олесею по-дорослому: годував, захищав, лаяв, коли було за що. А вона слухалася без заперечень, ходила за ним, як тінь, дивлячись на старшого друга своїми великими чорними очима.
Одного разу Олеся захворіла на ангіну. І де вона встигла застудитися в червні? Дмитру довелося сидіти з нею цілими днями. Друзі вже знали, де його шукати. Вони подзвонили в квартиру Олесі, щоб покликати його на футбол.
— Не можу. З Олесею сиджу, — серйозно відповів Дмитро.
— То візьми її з собою, буде вболівальницею, — запропонував Андрійко.
— В неї ангіна, температура. Не можна. Пограйте сьогодні без мене.
— Та як без тебе? А хто у воротах стоятиме? — засмутився розчарований Павлусь.
— Стоїть по черзі, — запропонував Дмитро, дивлячись на сумних друзів.
— Не, так нецікаво. Тоді й ми не підемо.
— Тоді заходьте, — зітхнув Дмитро і впустив хлопців у квартиру.
Олеся з шарфом на шиї сиділа на дивані й розглядала малюнки в книжці. Побачивши хлопців, вона зраділа.
— Мої друзі — Павлусь і Андрійко. — Дмитро показав, хто є хто. — Вони посидять із нами, не проти?
— Почитайте книжку, — з дитячою простодушністю Олеся подала їм книгу.
— А давайте краще халаш збудуємо, — Павлусь подивився на круглий стіл посеред кімнати.
— Це як? Треба гілки й солома, а в нас нема, — очі Олесі блиснули то від температури, то від радості.
— Солома нам не потрібна. А можна зняти покривало з дивана? — спитав Павлусь. — Накриємо ним стіл, і буде халаш.
Але одного покривала виявилося мало. І Олеся сказала Дмитрові, де в шафі лежить плед. Незабаром усі четверо залізли під стіл. В імпровізованому халаші було тісно, душно, темно і страшно цікаво.
— А давайте страшні історії розказувати, — запропонував Андрійко. — Мій прадід воював на війні.
— Ну й що? Про війну нудно, — сказав Павлусь.
— Ти знаєш, скільки в нього орденів? Не злічити, — хвалився Андрійко. — Він возив хліб до Ленінграду дорогою життя.
— Набридло про війну. Нудно, нецікаво, — сумно протягнув Павлик.
— Не знаєш, а говориш. Дід розповідав, що в блокаду люди їли не тільки котів і собак, а й один одного, рідних. Відрізали по шматочку й варили юшку. А хліб робили з тирси, — не вгавав Андрійко.
— Фу. Людей їсти не можна, — Олеся здригнулася, щільно притиснувшись до Дмитра.
— А я знаю багато страшних історій про чорну людину, — радісно сказав Павлусь. — Ми минулого року в таборі про нього вночі завжди розповідали. Жуть.
Олеся завмерла. Саме слово «чорний» видалося їй страшним, особливо в темряві під столом. А від слова «жуть» їй стало моторошно.
— Він ходить у всьому чорному. Якщо хтось зазевається, він тут же ловить і забирає його. І більш ніхто його не побачить. Чорна людина з’являється й зникає, як тінь. Особливо він любить маленьких дітей. Утече непослух від батьків…
— Годі. Зовсім Олесю налякав, — голосно перервав його Дмитро, відчувши, як дівчинка здригнулася й ще щільніше притулилася до нього. — Ще вночі не спатиме від страху. Вона ще маленька.
— Я не маленька, — образилася Олеся. — Не хочу слухати про чорну людину. Страшно, — голос Олесі задрижав, ось-ось заплаче.
Ляснули вхідні двері. Діти під столом замовкли. Назовні почулися повільні обережні кроки, які затихли зовсім близько. Павлусь закрутився, Андрійко почав часто дихати. Олеся притулилася до грудей Дмитра. Під її вухом гучно й часто билося його серце.
Раптом край покриваІ коли черговий постріл грому розірвав тишу, Олеся схопилася за руку Дмитра, відчуваючи, що його любов — це єдиний справжній світ, який вона ніколи не хотіла б втратити.
