**«Ти – чудовисько, мамо! Такі як ти не повинні мати дітей»**
Віра Гончар з Полтави вступила до Київського університету. Одного разу з подругами пішла в клуб і там зустріла Тараса. Киянин, вродливий, його батьки поїхали у закордонне відрядження. Вона закохалася в нього без пам’яті й незабаром переїхала до нього.
Жили на широку ногу, батьки присилали гроші. Щодня то в клуби, то вечірки вдома. Спочатку Вірі подобалося. Аж раптом — набрала боргів і прогулів, зимову сесію здала з двійками. Під загрозою відрахування.
Віра пообіцяла взятися за розум і перездати. І справді, вчорашня бунтарка тепер сиділа над книжками. Коли до Тараса приходила компанія, вона зачинялася у ванній. Сесію перездала. Але тепер хотіла, щоб і Тарас опам’ятався. Останній курс, скоро диплом.
— Та годі, Віро. Життя одне. Молодість минає. Коли ж веселитися, як не у двадцять? — сміявся він.
Соромно було зізнатися матері, що живе з хлопцем без шлюбу. Коли дзвонила додому, брехала, що вже розписалися, а весілля буде, коли повернуться його батьки.
Одного разу Вірі стало погано на лекції. Кружилася голова, нудило. Вона з жахом зрозуміла — вагітна. Тест підтвердив.
Термін маленький, і Тарас почав умовляти її зробити аборт. Вперше посварилися настільки, що він пішов і два дні не з’являвся. Віра плакала, не знаходила собі місця. Нарешті він повернувся — але не один. З ним була п’яна блондинка, яка ледве трималася на ногах. Віра, виснажена очікуванням, не витримала — накричала, почала виганяти ту дівчину.
— Вона не піде! А якщо не подобається — вали сама, істеричко! — проревів він і вдарив її.
Віра схопила пальто й вибігла. Пішки дійшла до гуртожитку. З опухлою щокою, розмазаною тінню на обличчі, в сльозах постукала у двері. Доглядачка зжалилася — впустила.
Наступного дня прийшов Тарас. Благав пробачити, клявся, що більше не підніме руку, благав повернутися. Віра повірила. **Заради дитини.**
Якось закінчила перший курс. Додому їхати боялася. **Що скаже мати?** Але й у Києві страшно — скоро приїдуть його батьки, а вона з животиком і виглядає жахливо.
Так і сталося. Розгледіли, що Віра з провінції, що ледве перейшла на другий курс — батько Тараса завів неприємну розмову. Запропонував гроші, щоб вона поїхала.
— Сама подумай — який з нього батько? Тільки гулянки на думці. А може, і не його це дитина? Гроші дам. Біри й їжджай до своїх. Повір, так краще.
Прикро було чути таке. **Від сорому земля під ногами горіла.** Тарас не заступився. Гроші Віра не взяла — потім шкодувала. Зібралася й поїхала до матері.
А та, побачивши доньку з животом на порозі, одразу зрозуміла.
— Чого сама приїхала? — насторожено спитала. — То виходить, заміж не вийшла? Натішився киянин і вигнав? Гроші хоча б дав? — не впускала доньку далі прихожої.
— Мамо, як ти можеш? Не потрібні мені його гроші.
— А до мене навіщо? Ми й так ледве зводили кінці з кінцями. Думала, донька щасливий квиток витягнула — заміж за киянина, живе в шоколаді. А вона з животом повертається. І як ми тут **вчетверо** помістимося?
— Чому вчетверо? — приглушеним голосом спитала Віра.
— Тому що поки **ти** у Києві гуляла, у мене теж друг з’явився. А що? Я ще не стара — те ж— Я тебе догоджала все життя і залишилася сама, а тепер хоч трохи хочу жити для себе, — холодно відповіла мати, закриваючи двері перед дочкою, і Віра зрозуміла, що свій будинок втрачено назавжди.
