«Ти мені нічого не кажеш, то й ти готуєшся до розлучення»: як одна дарча ледь не розвалила сім’ю
Оксана та Ігор вечеряли, коли вхідні двері різко відчинилися, і в кімнату буквально увірвалась його мати — Наталія Степанівна.
— Сину! Зараз ти довідаєшся багато чого про свою дружину! — гучно оголосила вона, навіть не знявши взуття.
— Мамо, сядь, заспокойся. Ти вся червона, у тебе ж тиск, — схвилювався Ігор.
— Є з чого! — з викликом відповіла свекруха і повернулася до невістки. — Сьогодні я зустріла Тетяну, ту, з якою ти працюєш, і вона мені все розповіла!
— Що саме? — спокійно запитала Оксана, дивлячись на Наталію Степанівну.
— Що тебе підвищили ще минулого року, і тепер ти отримуєш у півтора рази більше за Ігора. А він навіть не знає! Усе приховуєш! — випалила свекруха, ледь не задихаючись від обурення.
— І в чому проблема, Наталіє Степанівна? Ми в вас грошей не просимо, вистачає. До чого тут це?
— Навесні, коли я попросила трохи допомогти з ремонтом даху на хаті, ти сказала, що грошей немає. А тепер виходить, що вони є! І де ж вони? Ти їх копиш на розлучення, так?! — наполегливо кричала свекруха.
Оксана підвелася зі столу й звернулася до чоловіка:
— Ігору, принеси, будь ласка, з верхньої шухляди в спальні червону папку.
Він мовчки виконав її прохання.
— Що це? — запитав він, відкривши папку. — Депозити?
— Так. На Олега і Софійку. Я щомісяця відкладаю частину зарплати — на майбутнє дітей. Коли я зрозуміла, що в вашій родині я лише тимчасова, мені довелося подумати, як захистити своїх дітей.
— Що значить «тимчасова»? — втрутився Ігор.
— А ти забув, як оформили квартиру, яку тобі купили батьки на гроші з продажу трешки в центрі? На себе. Бо «якщо раптом розлучення». Тоді ти нічого не сказав. Ані слова. Я була вагітна, ти знав. І мовчав. Думаєш, я не помітила? Думаєш, не запам’ятала?
Ігор важко зітхнув. Свекруха спробувала вставити своє:
— Це був захід безпеки!
— Проти кого? Проти матері ваших онуків? — голос Оксани тремтів. — Після цього ви дивуєтеся, чому я з вами холодна?
— Де гроші, Оксано? — знову встряла свекруха. — Ти в сім’ю їх не несеш, значить, сховала. Значить, готуєшся піти.
— Ігору, проведи, будь ласка, маму. Нам із нею більше говорити, — сказала Оксана, не підвищуючи голосу.
— Так-так! Зараз піду! Але знай: ти сама зруйнуєш свою сім’ю! — кинула Наталія Степанівна, але на виході все ж обернулася: — Хоча… ви з самого початку були нерівними.
Коли двері за нею зачинилися, Ігор довго мовчав.
— Ти й справді думала, що я готую «запасний аеродром»? — тихо запитав він.
— Я не знала, що думати. Бо ти мовчав. А мовчання — теж відповідь.
— Я не хочу розлучатися. Я люблю тебе. І дітей.
— Тоді доведи це. Покажи, що я тобі не чужа.
— Добре. Я переоформлю ту квартиру на Софійку. А на рахунки дітей — теж почну відкладати. По трохи, але стабільно. Довіра — це дорога в обидві сторони.
Оксана повільно кивнула.
— А слово «розлучення» у нашому домі — під забороною, — додав Ігор.
— Погоджуюсь.
І вперше за довгий час вони відчули, що говорять не сусідам по квартирі, а рідним людям.
