Василь нам не потрібен
На роботу Оксана прийшла в засмучених почуттях, напередодні розлучилася з чоловіком. Колеги знали про все і, побачивши, що вона сама не своя, підтримували її, як могли:
– Оксана, ну що ж такого сталось, що розлучилася з чоловіком? Нічого страшного — не ти перша і не ти остання. Ти сильна і виростиш синів. А чоловік ще буде шкодувати. Головне — не падай духом, – казала їй Катерина, яка вже п’ять років також розлучена.
– Катерина діло каже, – додала Лєра. – Вони ж чоловіки які: якщо бачать, що дружина після розлучення переживає, на себе не схожа, радіють, типу, без мене їй погано. А якщо бачать колишню доглянуту, веселу – тоді їм стає погано. Зляться, що без них можна жити добре. Так що, Оксана, тримай хвіст пістолетом і все буде гаразд!
Оксана погоджувалася з колегами, але в душі все ж думала:
– Їм добре говорити зі сторони, а як мені з двома хлопцями жити на одну зарплату, тим більше, вони люблять батька. Потрібно якось звикати.
З чоловіком Оксана розлучилася після десяти років сімейного життя. Якось Андрій прийшов з роботи і сказав:
– Йду від тебе до іншої жінки. Нема у нас з тобою сім’ї, не люблю тебе. Щось сталося, розлюбив.
– Напевно молоду знайшов, от і потягнуло тебе до неї, ти такий же, як багато чоловіків…
– Ні, не до молодої, йду до жінки з двома дітьми.
– Ну правильно, своїх дітей кидаєш, а чужих будеш виховувати. Скатертю дорога, більше не повертайся, не надійся, що прийму. Не пробачу, – намагаючись якомога спокійніше казала Оксана, а сама думала, – не побачить він моїх сліз, зрадник.
Сльози були потім, коли він захлопнув двері і пішов з речами. Коли трохи заспокоїлася, думала:
– Як же так? Мій чоловік пішов до жінки з двома дітьми, від якої також пішов чоловік до іншої. Дивно, як усе виходить, всі ми в однаковому положенні. Але жінка, до якої пішов Андрій, повинна була розуміти, як це важко залишатися з двома дітьми самій. І це її не зупинило, хоч сама була в такому ж стані. У мене в голові не вкладається, навіщо їй треба було руйнувати чужу родину. Невже не було вільних чоловіків. Адже тепер живемо в одному районі, і діти часто зустрічають Андрія.
Оксані ніколи було думати про себе, сидіти й плакати, потрібно було дбати про синів. Їхній батько як пішов, так ні разу не зателефонував їм і не поцікавився, як вони без нього. А вона не знала, що сказати дітям. Якось вони зустріли його на вулиці, підбігли:
– Тату, тату, – а ввечері чекали його додому.
Оксана довго з ними говорила того вечора, відволікала від думок про батька, але вони все одно чекали. У Оксани не витримали нерви, і наступного дня вона зателефонувала колишньому:
– Хоч би відвідав дітей чи прогулявся б з ними. Якщо не хочеш бачити мене, я їх відправлю погуляти з тобою. Ти ж розвівся зі мною, а не з дітьми. Можеш після школи їх зустріти, діти не винні, що ти знайшов іншу, як мені це все їм пояснити?
Андрій терпляче вислухав, і, нічого не відповівши, відключився. Тоді Оксана остаточно зрозуміла, що діти йому не потрібні. Минув час. Діти з часом звикли жити без батька, навіть не згадували про нього, і навіть якщо зустрічали на вулиці, проходили повз.
Звичайно, Оксана старалася і відволікала дітей. Як тільки було вільний час у вихідні, йшла з ними кудись. У парк, у кінотеатр, на дитячі виставки. У холодні дні сиділи вдома, вона бачила, що діти сумують, тоді займала їх чимось. Могли разом щось пекти. Вона їм давала готове тісто і казала:
– Робіть, що хочете, що на думку спаде.
І хлопчики старалися, робили різних звіряток, кубики, кульки. А потім, коли все випікалося, шукали свої «творіння» і їли, пригощаючи маму і один одного. Було складно Оксані, прикро за дітей, але потрібно було жити і виховувати синів. Добре, що в школі навчалися нормально і не бешкетували, вчителі ніколи на них не скаржилися, а навпаки хвалили на батьківських зборах.
Якось взимку Оксана поспішала з роботи додому і неподалік від будинку, послизнувшись, упала. Того ж моменту підбіг якийсь чоловік і допоміг їй піднятися. Вона побачила, що він вискочив із машини, яка стояла поруч. Пакет з продуктами лежав осторонь, але не порвався. Він його підняв і протягнув Оксані.
– Добрий вечір, – сказав він привітно.
– Та що ж доброго, якщо я гепнулася, – сказала невдоволено вона, але вчасно опам’яталася і відповіла максимально ввічливо, – добрий вечір і дякую вам.
Чоловік, очевидно, зрозумівши, що їй боляче, побачивши її зморщене обличчя, запитав:
– Може допомогти, що з ногою?
– Не знаю, але здається все нормально, головне, перелому немає. Болить трохи, але це від удару.
– Може вас підвезти, – не заспокоювався чоловік, – та не соромтеся і не бійтеся мене. Моє ім’я — Кирило. Я тут випадково, а може і ні, певно знав, що ви тут упадете, – намагався жартувати він.
Оксана трохи усміхнулася:
– Ні, дякую, он мій будинок, я тут живу. Докульгаю. Не турбуйтесь, Кирило, а я – Оксана. До побачення.
Вона йшла до будинку, трохи кульгаючи, а Кирило дивився їй услід, поки вона не зникла в під’їзді.
Днів через два Оксана поверталася з роботи і знову побачила Кирила. Той стояв неподалік від її під’їзду з букетом і усміхався.
– Сьогодні, сподіваюсь, добрий вечір, Оксано?
– Добрий, сьогодні добрий, – усміхалася і вона.
– Тоді це вам, – він простягнув їй букет.
– Дякую, звичайно, але з якого приводу?
– А ніякого, просто так для настрою. Щось я скучив і вирішив зустріти, не дай Боже знову знадобиться моя допомога, так я подумав і зустрів вас.
– Дякую, але як бачите, сьогодні йду нормально, не кожного разу падаю, – сміялася Оксана.
Слово за слово, і Кирило запросив її в кафе.
– Сьогодні не можу, Кириле. Мої хлопчики вдома і не в курсі, що я можу затриматися, давайте перенесемо на завтра. У мене два сини, якщо що… так що подумайте…
– Гаразд, давайте на завтра. Я зустріну вас після роботи, де ви працюєте? І попередьте своїх хлопців, що затримаєтеся, я все розумію… У мене також двоє… було…
Наступного дня в кафе він розповів про себе.
– У нас була сім’я, дружина і два сини. Дружина з синами поїхала до села на вихідні, а я не зміг, працював саме в ці дні допізна, потрібно було закінчити проєкт. Дружина з хлопцями поверталася з села із сусідом, який жив поруч там у селі з моєю матір’ю. Якраз була хурделиця, слизько, він не впорався з керуванням, занесло машину під фуру. Загинули всі мої рідні. Це сталося шість років тому. Відтоді живу один, – завершив на сумній ноті Кирило.
– Ой, скільки ж тобі довелося пережити, втратити враз усю сім’ю. Як я тобі співчуваю. Пробач, що довелося заново все це пережити.
– Та нормально все. Я вже змирився. Тяжко було перші три роки, не міг себе знайти, просто хочеться вже дружню сім’ю. А це дуже складно здобути…
– А я-то думала у мене горе, що чоловік пішов до іншої, а тут таке…
Оксана прониклася співчуттям до Кирила, вона переживала так, ніби сама була на його місці і весь час казала про себе: «Господи, нехай усі будуть живі та здорові».
Зустрічалися певний час, і Кирило зрозумів, що Оксана і її сини допоможуть йому здобути нову сім’ю. Сини Оксани добре прийняли його, вечорами сиділи з ним, і він навіть не встигав перекинутися словом з Оксаною, діти повністю заволоділи його увагою. А йому це подобалося, Оксані теж. Вона з ніжністю дивилася, як діти скучили за чоловічим спілкуванням і з радістю обговорювали новини та свої хлоп’ячі справи з Кирилом.
Настав час, і Кирило запропонував Оксані вийти за нього заміж. Чесно кажучи, вона вже чекала цього і не могла обходитися без нього.
– Звичайно, любий, я з радістю погоджуюсь, – раділа вона, а Кирило також сяяв від щастя.
Минули роки, вони звикли жити в дружній сім’ї, засмучувало лише те, що Оксана не могла народити дитину. Але до її синів чоловік ставився, як до своїх.
Колегам розповідала:
– Мені зараз здається, що ми все життя жили разом. Нібито не було в моєму житті колишнього чоловіка, часом здається, що навіть діти від Кирила.
Минуло кілька років і, дивовижна річ, зателефонував колишній чоловік через стільки років. Він знав, що Оксана заміжня, у неї інша родина, бачив їх кілька разів з Кирилом. Бачив також одну, і було видно, що вона щаслива і це щастя аж випромінюється, а колишня вся світиться.
Оксана відповіла, а колишній запропонував почати все заново. Вона розсміялася і відповіла:
– Після того як я скинула з себе всю печаль, переживання за дітей, заспокоїлася та мої очі засяяли від щастя, ти думаєш, що я до тебе повернуся? Я вже забула, що ти десь існуєш. Зараз я щаслива як ніколи, з Кирилом у нас справжня сім’я. Ми давно відвикли від тебе, навіть діти не згадують про тебе, називають Кирила татом, він заслужив їхню любов. Ти нам не потрібен! І ти нам ніхто, не дзвони.
– Але мені погано без вас і… – почав був Андрій.
– Зате нам добре, прощавай!
Можливо, якщо б він кілька років тому зателефонував, вона б зраділа його дзвінку, але не зараз. Вона згадала, як їй казали колеги, що деякі чоловіки, якщо бачать, що колишня дружина не страждає і щаслива без нього, не можуть на це спокійно дивитися. А деякі, хоч і розлучилися, але все одно вважають колишніх дружин своїми. Вони не думають, що їхнє місце хтось займе і колишні дружини також комусь потрібні.
