– Ти не дружина, ти служниця. У тебе навіть дітей немає! – Мамо, Олена поживе з нами. Ми ремонтуємо квартиру, там зараз неможливо жити. У нас вільна кімната, чому їй сидіти в пилюці? – сказав чоловік Олени. Чоловіка ідея не бентежила, чого не скажеш про його дружину і маму. Свекруха не терпіла невістку. – Я мушу працювати, не можу тут залишатися, – прошепотіла Олена. Дружина працювала віддалено, їй потрібен був спокій і тиша. Сергій був весь день на роботі, тож із свекрухою під одним дахом сидіти було непросто. А Олена звикла бути сама вдома. Олена подивилася на свекруху й не знаходила слів. Свекруха не хотіла приймати Олену у свій дім, але, схоже, іншого шляху не було. Сіли до столу. – Олено, подай, будь ласка, свій фірмовий салат, – попросив Сергій. – Сергію, не їж цю хімію. Я зробила тобі інший, він корисніший, – зітхала свекруха. Олена змінила вираз обличчя. Її чоловік мав алергію на помідори – хіба свекруха могла про це забути? Вона ще з дитинства не звертала уваги, казала, що до лікарів нема чого бігати, дам таблетку – минеться. – У нього алергія. Чому ти поклала помідори у салат? – запитала Олена. – Що ти вигадуєш? Один помідор – нічого страшного не буде, – відмахнулася свекруха. – Йому ж буде зле! – Олено, заспокойся вже. В нього нема алергії. Рідна матір краще знає свою дитину, ніж ти. – Я – його дружина. Я піклуюся про чоловіка. – Ти не дружина, ти служниця. Дітей навіть нема! От будуть – тоді поговоримо. Олена підхопилася зі столу і втекла до спальні. Свекруха завжди боляче влучала словами. Сергій кинувся втішати дружину. – Сергію, мені шкода. Краще я піду до батьків. Або до офісу. Я не зможу жити з твоєю мамою. – Дозволь мені з нею поговорити. Вона перестане! – Ні, ми ж мільйон разів це проходили. Ми не порозуміємось під одним дахом. Довелося на певний час орендувати житло, аби уникнути чергового сімейного скандалу. Свекруха, звичайно, була незадоволена, але іншого виходу не було. А Олена не могла натішитися, що має такого доброго і уважного чоловіка.

Ти не дружина, а служниця! Дітей у тебе немає!

Багато років минуло, але цей вечір мені досі стоїть перед очима. Тоді, у нашому рідному Львові, почався ремонт у нашій квартирі, і мені довелося тимчасово переїхати. Мій чоловік Остап, не вагаючись, запропонував:

Мамо, Соломія трохи поживе з нами. Зараз у квартирі ремонт, жити там неможливо. У нас є вільна кімната, навіщо їй мучитися серед пилюки?

Оглядова його мати, пані Ганна, була не дуже рада такому рішенню, хоча сперечатися не стала. Вона ніколи мене по-справжньому не приймала. Я працювала віддалено, тому потребувала тиші та спокою, а Остап майже цілий день був на роботі. Залишатися удвох зі свекрухою під одним дахом було непросто, тим більше, що я звикла до самотності та власного ритму життя.

Памятаю, як ми сіли до вечері того вечора. Остап звернувся до мене:

Соломіє, подай свою фірмову салатку!

А його мати одразу втрутилася:

Остапчику, не їж ти оце, я тобі іншу зробила кориснішу, сказала зі зітханням пані Ганна.

Я одразу помітила: у її салаті були помідори, на які Остап мав алергію змалку. Як вона могла забути? Хоча тоді, у його дитинстві, вона часто нехтувала цим і вважала, що досить простої таблетки.

Пані Ганно, він не може їсти помідори! сказала я тихо, намагаючись не сваритися.

Що ти вигадуєш, доню? Один помідор ще нікому не зашкодив, відповіла свекруха.

Він захворіє!

Соломіє, перестань вже. Він не має ніякої алергії, я його мати, краще знаю.

Але я його дружина. Я про чоловіка дбаю.

Та яка ти дружина, служниця ти, а не жінка. Дітей у тебе немає! Ось коли матимеш тоді й поговоримо.

У мене защеміло серце. Я різко встала з-за столу і пішла у кімнату. Пані Ганна завжди вправно влучала у найболючіше для мене місце. За мною одразу прийшов Остап.

Соломіє, пробач за все… Може, краще підеш до батьків? Або залишайся в офісі, не треба з мамою жити, якщо так тяжко.

Скільки вже ми це переживали… Ти з нею говорив тисячі разів. Але під одним дахом ми так і не порозумілися.

Довелося винаймати квартиру на якийсь час, доки закінчиться ремонт, щоби уникнути чергового сімейного скандалу. Свекруха, звісно, ображалася, але їй нічого не залишалося. А я тоді вкотре зрозуміла, яке це щастя мати поряд доброго і розуміючого чоловіка.