Телефон замовк. Оксана стояла посеред кухні, притискаючи його до грудей обома руками. Тітка Галя говорила рівно чотири хвилини — голос сухий, діловий, без жодної сльози.
Данило сидів на дивані. Телевизор тихо бурмотів щось на тлі. Він навіть не обернувся, коли Оксана з’явилася у дверному отворі.
— Данило. Зателефонувала тітка Галя. Мати померла годину тому.
Він кивнув. Провів пальцем по екрану телефона — гортав щось, уже не важливо що.
— Угу. Шкода.
— Мені треба їхати. Просто зараз. Дві години дороги. Дай ключі від машини.
Данило відклав телефон. Не тому що перейнявся — тому що почув слово “машина”. Подивився на неї знизу вгору з виразом легкої досади, ніби вона попросила його пересунути шафу.
— Ні. Машина мені потрібна. Мати просила відвезти її до тітки Зіни. Я обіцяв ще минулого тижня.
Оксана не ворухнулася. Світло з кухні падало їй у спину, і обличчя залишалося в тіні.
— Ти чув, що я сказала?
— Чув. Але вона вже померла. Куди тобі поспішати? Завтра сядеш на автобус, доїдеш. А мати — жива. Чекає. Я обіцяв.
Секунда. Дві. Три.
— Ти зараз серйозно?
— Абсолютно. Мати я не підведу.
Оксана зайшла в кімнату. Стала прямо перед телевізором — так, що Данило не міг її обійти поглядом. Йому довелося підняти очі.
— Я попрошу тебе один раз. Один. Подумай про те, що ти щойно сказав. І дай відповідь заново.
— Оксано, не влаштовуй сцену. Я все пояснив. Мати чекає, я обіцяв. З твоїми похоронами нічого за ніч не станеться.
— З моїми похоронами, — повторила вона повільно.
— Ну, з похоронами. Ти розумієш, про що я. Поїдеш завтра. Все організують і без тебе, там тітка є, сусіди.
Оксана нахилилася трохи ближче.
— Ти розумієш, що це останній раз, коли я тебе про щось прошу? Не другий, не третій. Останній.
— Господи, Оксано. Ти завжди з мухи робиш слона. Один день! Один день ти зачекаєш. Нічого не розвалиться. Мати попросила — я їду. Крапка.
— У мене мати померла, Данило. А твоя — їде в гості пити чай.
— Не перекручуй. Вона давно збиралася, Зіна її чекає. Я обіцяв. Ти хочеш, щоб я своє слово порушив?
— Я хочу, щоб ти згадав, з ким ти живеш. І що для мене значить цей день.
— Я пам’ятаю. Але порядок є порядок. Живі — важливіші.
Оксана випросталася. Подивилася на нього так, ніби запам’ятовувала обличчя. Не з ненавистю. З чимось остаточним.
— Добре, — сказала вона.
Це “добре” прозвучало рівно. Без образи. Без надриву. Без дрижання. Данило не звернув уваги — він уже тягнувся до пульта.
Оксана вийшла в коридор. Відкрила верхню шухляду комода — ту, яку Данило не відкривав жодного разу за сім років. Дістала щільну папку із застібкою: свій паспорт, свідоцтво про власність на квартиру, техпаспорт на машину, банківські документи. Все — на її ім’я. Поклала в сумку.
Зняла з гачка обидва комплекти ключів від машини. Наділа куртку. Взулася.
— Ти куди? — крикнув Данило з кімнати.
— Їду. Прощатися з матір’ю.
— На чому це? Я ж сказав — машина мені потрібна!
Оксана відчинила вхідні двері. Данило вже стояв у коридорі — босий, з пультом у руці, з незграбним виразом ображеного господаря.
— Машина оформлена на мене. Завжди була. Квартира — теж. Коли я повернуся, замок буде інший. Твої речі складу біля дверей. Забери сам або винесу їх.
— Ти що мелеш?
— Я не мелю. Я говорю. Внятно й один раз.
— Оксано, стій. Стій! Ти не можеш просто…
— Данило. У мене померла мати. А ти мені пояснив, що тобі потрібніша машина — довезти свою до сестри на чаювання. Це все, що мені треба було почути. Більше нічого між нами немає. Збирай речі.
Двері зачинилися. Клацнув замок. Внизу гупнули під’їздні двері. За хвилину він побачив з вікна, як вона сідає за кермо — спокійно, без метушні, без озирання. Завела двигун. Виїхала з двору. Навіть не глянула вгору.
Данило стояв посеред коридора. Набрав її номер — довгі гудки, без відповіді. Написав повідомлення: “Поверни машину. Ти збожеволіла?” Прочитано. Тиша. Ще одне: “Годі дуркувати. Мати чекає, мені їхати треба.” Прочитано. Тиша.
За двадцять хвилин зателефонувала мати.
— Данило, ти коли за мною заїдеш? Зіна вже стіл накрила.
— Тут ситуація, мамо. Оксана забрала машину.
— Як забрала? Це ж ваша машина!
— Формально… на неї оформлена.
— Ну і що? Ти чоловік! Скажи їй, хай поверне!
— Вона не бере слухавку. Я передзвоню.
Він сів на диван. Обійшов квартиру. Все виглядало так само — меблі, фіранки, полиці. Але Оксана вийняла з цього дому документи, ключі й себе. Три речі, на яких усе й трималося.
Телефон задзвонив. Оксана. Він схопив трубку.
— Оксано! Нарешті. Слухай, давай без…
— Заткнися, — сказала вона. Тихо й коротко, як клацання. — Я скажу один раз. Квартира належить мені. Бабуся залишила, документи на моє ім’я, ти це чудово знаєш. Машину я купувала до шлюбу. Гроші на картці — мої, ти за сім років жодної гривні не відклав. У кишені твоєї куртки дві тисячі — вистачить на таксі для твоєї матері. Впритул, але вистачить.
— Оксано, зачекай…
— Замок зміню сьогодні, попрошу сусідку Інну впустити майстра. Речі твої складу. Стоятимуть біля дверей. Два дні. Потім винесу на смітник.
— Ти не маєш права…
— Маю. Кожен папір. Кожен підпис. Все — моє. А ти за сім років не спромігся оформити на себе навіть електрочайник.
— Це підло!
— Підло — це сказати дружині, що їй не треба їхати ховати матір. Бо тобі потрібна машина відвезти свою на чай. Ось це — підло. А я просто забираю те, що моє.
Тиша в слухавці тривала чотири секунди.
— Оксано, я перегнув. Ну дурень, ну ляпнув. Давай поговоримо нормально, коли повернешся.
— До тебе — не повернуся. Ми закінчили. Більше не дзвони.
Гудки.
Данило сидів з телефоном у руці. Набрав ще раз — абонент недоступний. Ще раз — те саме. Вона заблокувала його номер.
Він поліз у кишеню куртки. Дві зім’яті купюри. Тисяча й тисяча. Вона й це розрахувала — рівно стільки, щоб вистачило на таксі до тітки Зіни й назад. Ні копійкою більше.
Картка порожня — він перевірив. На інших рахунках — нуль. Він ніколи не цікавився. Йому вистачало того, що давала Оксана. Квартира — її. Машина — її. Гроші — її. Він жив у чужому домі сім років і жодного разу про це не задумався.
Мати чекала біля під’їзду. Маленька постать у зеленому пальті, з пакетом гостинців для сестри. Таксі зупинилося, вона сіла, оглянула салон.
— Таксі? Серйозно? А де машина?
— У Оксани.
— То забери!
— Вона на ній поїхала. Назавжди.
Мати помовчала. Втупилася в спинку переднього сидіння.
— Що значить — назавжди?
— Те й значить. Вона пішла. Сказала, щоб я речі забрав за два дні. Замок змінить сьогодні.
— Через що?
— Через те, що я сказав їй не їхати на похорон. Сказав, що машина мені потрібніша.
Мати повернулася до нього. В очах — не каяття. Розгубленість. Вона не розуміла, як прохання підвезти до сестри могло обернутися катастрофою.
— Ну ти й сказав, Данило.
— Я не думав, що вона ось так…
— А треба було думати! Що в жінки мати померла, а ти їй — “зачекаєш”? Ти в своєму глузді був взагалі?
— Ти сама просила відвезти!
— Я просила відвезти. Я не просила дружину на похорон не пускати! Це ти сам додумав!
Таксі їхало містом. Лічильник цокав. Данило дивився на цифри — вони росли, і кожна гривня відкушувала від його останніх грошей. Коли машина зупинилася біля дому тітки Зіни, на лічильнику було вісімсот гривень. Назад — ще стільки ж. Залишок — на їжу. Можливо. На день.
Мати вийшла. Обернулася. Пакет з гостинцями м’явся в руках.
— І куди ти тепер?
— До тебе. Якщо пустиш.
— У мене кімната й кухня, Данило. Розкладачка в коморі.
— Значить, розкладачка.
Вона похитала головою. Пішла до під’їзду. Двері за нею зачинилися.
Данило залишився стояти на тротуарі. У кишені — тисяча двісті гривень дріб’язком і зім’ятими купюрами. На картці — порожнеча. За спиною — місто, в якому в нього більше немає жодного квадратного метра.
Він дістав телефон. Набрав номер Оксани. Довгі гудки. Потім — механічний голос: “Абонент недоступний”.
Прибрав телефон. Подивився на свої руки — порожні. Як і все інше.
А Оксана тим часом стояла поряд серед кімнати своєї матері. Тітка Галя — праворуч, сусіди — позаду. Вона робила те, що повинна була зробити. Прощалася. Бо для неї мертві заслуговували не менше поваги, ніж живі. І точно — більше, ніж чоловік, який за сім років так і не зрозумів, поруч з ким він жив.
