Мені здавалося, після розлучення я вже не зможу довіряти жодному чоловікові, Артем вертів у руках порожню чашку з-під еспресо. Його голос захрип, звучав надламано й нервово і Соломія несвідомо нахиляється вперед. Знаєш, коли тебе зраджують ти наче втрачаєш частину себе. Вона завдала мені болю, якого не вилікуєш. Я думав, що не видряпаюсь, не витримаю…
Артем важко зітхає і довго згадує. Про свою дружину, котра його не цінувала. Про тугу, яка давила кожен день. Про страх починати все з нуля. Кожне сказане ним слово лягало Соломії камінцем на серце теплим, домашнім. І вже малювала вона себе тією жінкою, яка поверне йому віру в кохання Разом вони залатають його рани. Він усвідомить, що справжнє щастя тільки з нею.
Про Остапа Артем згадав уже на другому побаченні між фісташково-маковим тортом та кавою.
В мене, до речі, є син. Йому сім. Він живе з мамою, але вихідні проводить зі мною. Так вирішив суд.
Це ж чудово! усміхається Соломія яскраво. Діти це радість.
В її голові вже виникли картинки: суботні сніданки втрьох, поїздки до Шевченківського гаю, родинні вечори з мультиками. Хлопчику так потрібна жіноча ласка, материнське тепло. А вона стане йому другою мамою не заміною справжньої, звісно, але рідною людиною
Ти справді не проти? Артем дивиться на неї з якоюсь химерною посмішкою, яку Соломія сприймає за нерішучість. Багато хто тікає, щойно чують про дитину.
Я не така, як решта, твердо каже Соломія.
…Перші вихідні з Остапом стали для Соломії справжнім святом. Вона напекла млинців із чорницею як просив Артем, це улюблені сина. Терпляче сиділа над підручниками, пояснювала математику простою мовою. Прала його футболку з тигром, прасувала форму до школи, вкладала спати в девятій.
Відпочинь трохи, каже вона якось Артему, помітивши, що він розвалився з пультом на дивані. Я все сама владнаю.
Артем кивнув вдячно, думала тоді Соломія. Тепер розуміє це був кивок господаря так і має бути.
…Місяці плавно обертаються у роки. Соломія працює менеджеркою в логістичній компанії, виходить з дому о восьмій, повертається близько сьомої. Зарплатня хороша, як для Львова. Її стає на двох. Але їх троє.
На будові знову затримка, Артем повідомляє щоразу з виглядом, ніби мова про катастрофу. Замовник підвів. Але скоро підпишу новий договір обіцяю.
“Новий договір” маячить на обрії вже півтора року. Деколи він вже ось-ось, деколи зникає зовсім. А от платіжки приходять регулярно: за квартиру, світло, інтернет, їжу, аліменти Олені, нові кросівки для Остапа, видатки на школу.
Соломія платить мовчки. Економить: носить обіди в судочках з макаронами, відмовляється від таксі навіть у дощ. На манікюр не ходить вже рік підпилює нігті сама, згадуючи, як колись це було буденне для неї задоволення.
За три роки Артем дарував їй квіти три рази. Соломія пам’ятає кожен букет: дешеві троянди із кіоску біля вокзалу, трохи вже в’ялі, з обламаними шипами певно, зі знижкою.
Перший букет вибачення, що назвав її “істеричкою” при Остапові. Другий після сварки через її подругу, яка приїхала зненацька. Третій бо про день народження Соломії він просто забув, засидівся в друзів.
Артеме, мені не потрібні дорогі подарунки, вона говорить мяко, добираючи слова. Але іноді хочеться відчути, що я тобі не байдужа. Хоч листівку…
Його обличчя миттєво міняється.
Тобі тільки гроші важливі? Тільки подарунки? А на любов байдуже? На те, що я пережив?
Мова не про це…
Ти не заслужила. Артем кидає ці слова їй в обличчя, як бруд. Після всього, що роблю, ти ще й ображаєшся.
Соломія замовкає. Завжди так так легше. Легше жити, легше дихати, легше вдавати, що все нормально.
Водночас на зустрічі з друзями гроші в Артема знаходяться легко. Теплі бари, футбол у пабах, кофеї у четвер. Повертається спянілий, задоволений, пахне потом і димом. Падає на ліжко, не зауважуючи, що Соломія все ще не спить.
Вона переконує себе: так і треба. Любов це жертва. Терпіння. Він зміниться. Просто треба зачекати трохи довше. Дати йому ще більше уваги, ще тепліше любити. Адже так багато переніс…
… Розмови про весілля стали міною під ногами.
Та ми ж щасливі і так, навіщо ярлик? Артем відмахується від цієї теми, як від докучливої мухи. Після розлучення з Оленою дай мені час.
Три роки, Артеме. Це немало.
Ти тиснеш, от завжди ти тиснеш! сердито здіймається він і йде в іншу кімнату. Розмова обривається.
Соломія дуже хотіла дітей. Власних. Їй двадцять вісім, і біологічний годинник нещадно відстукує кожен місяць. Але Артем не прагне вдруге стати батьком для нього одного сина вистачить.
… Ту суботу вона попросила всього один день. Один.
Дівчата кличуть у гості. Ми давно не бачилися, я повернуся вдень.
Артем дивиться на неї так, ніби вона вирішила втікти до Австралії.
А Остап?
Ти ж його батько. Проведи день із сином.
Значить, кидаєш нас? У суботу? Коли я мав відпочивати?
Соломія моргає. За три роки не залишала їх удвох жодного разу. Не просила собі вихідного дня. Варила, прибирала, допомагала з уроками, прала, прасувала і все це поряд з основною роботою.
Я просто хочу побачити подруг. Кілька годин Та й це твій син, Артеме. Невже тобі важко провести день із ним без мене?
Ти повинна любити мою дитину, як мене! раптом кричить Артем. Живеш у моїй квартирі, їси мої борщі, а тепер і характер показуєш?!
Його квартира. Його їжа. Соломія платить за оренду цієї квартири. Вона купує їжу за свою зарплату. Три роки утримувала чоловіка, який кричить на неї за бажання побути з подругами.
Вона дивиться на Артема на його скривлене від гніву обличчя, виступаючу жилу на скроні, зімкнені кулаки і бачить його вперше по-справжньому. Не жертву обставин. Не зламану душу, яку треба рятувати. А дорослого мужика, що вправно використовує чужу доброту.
Соломія для нього не кохана, не майбутня дружина. А фінансовий донор і наймана хатня працівниця. Ось і все.
Коли Артем відводить Остапа до Олени, Соломія спокійно дістає валізу. Руки впевнені, жодної ваги чи тремтіння. Документи. Телефон. Зарядка. Дві футболки. Джинси. Все інше можна купити потім. Воно вже не важливо.
Записку вона не пише. Навіщо щось пояснювати тому, для кого ти ніщо?
Двері зачинилися тихо. Без драми.
Дзвінки починаються за годину. Спершу один, другий а тоді сипляться градом, без перерв, аж телефон тремтить.
Соломіє, ти де?! Що відбувається?! Прийшов тебе нема! Що собі уявляєш?! Де вечеря? Мені що, голодному бути? Що за неподобство!
Вона слухає той голос сердитий, вимогливий, сповнений гніву і дивується. Навіть зараз Артем думає тільки про себе. Про свій дискомфорт. Про те, хто тепер приготує вечерю.
Жодного «вибач». Жодного «що сталося». Лише «як ти смієш».
Соломія блокує його номер. Потім акаунт у месенджері. У соцмережах також. Усюди, де він міг би її знайти, вона збудувала стіну.
Три роки. Три роки вона жила поруч з тим, хто її не любив. Хто вичавлював із її доброти останнє. Хто довів, що жертвувати собою це й є любов.
Але любов не така. Любов не принижує. Не перетворює людину на безкоштовний сервіс.
Соломія йде вечірнім Львовом і вперше за довгий час дихає легко. Вона обіцяє собі: більше ніколи не плутати любов із самозреченням. Не рятувати тих, хто грає на жалісті.
І завжди обирати себе. Тільки себе.
