Ось історія, адаптована до українського контексту:
“Ти — ніхто без мене”, — сказав мені чоловік. Але через рік він просив у мене роботу в моєму офісі.
У напівтемряві квартири його слова прозвучали як вирок. Оксана стояла у дверях, стискаючи кулаки так, що нігті впивалися в долоні. Вона мовчала. Не зі страху. Ні. Ніби застигла, як свідок аварії — страшно, але не може відвести очей.
“Що, нема що сказати?” — Дмитро випростався, кинувши на неї зневажливий погляд. — “Десять років я тебе тягну. Десять років ти ховалася за моєю спиною. А тепер що? Думаєш, сама впораєшся?”
Оксана підняла на нього очі. У її погляді не було сліз — лише тьмяне світло лампи і щось нове. Те, чого Дмитро ніколи в ній не бачив.
“Я вже справляюся”, — тихо сказала вона.
Він розсміявся. Колись його самовпевнений сміх здавався їй привабливим. Тепер у ньому чулася лише порожнеча.
“Побачимо”, — кинув він, закинувши сумку на плече. — “Місяць. Даю тобі місяць — і ти приповзеш назад.”
Двері грюкнули так, що з полиці впала рамка з фото. Скло тріснуло прямо між їхніми обличчями.
Перші дні були дивними. Тиша в квартирі була напруженою, мов натягнута струна. Оксана чула кожен шум у під’їзді — чийсь крес, ліфт, ключі у чужі двері.
На вечерю вона механічно ставила два прибори. Вранці наливала дві чашки кави. І щоразу, усвідомлюючи це, завмирала з тремтячими руками.
“Ти — ніхто без мене”.
Ці слова лунали в її голові. Вони звучали у шумі води, гулі холодильника, тиканні годинника. І найстрашніше — у них була частка правди. Хто вона? Дружина успішного чоловіка — так її називали на корпоративах. Господиня ідеального дому — так казали знайомі. Але без цих ярликів — хто?
Гроші на рахунку танули. Спільні заощадження Дмитро забрав ще півроку тому. Лишилося трохи її особистих — вистачило б на два місяці.
Резюме виглядало бідно. Освіта є, але досвід — мінімальний, ще з університету. Навички? Що написати? “Вмію впорядковувати шафи”, “знаю усі зв’язки чоловіка”?
Телефон мовчав. Не тільки роботодавці — навіть друзі. Виявилося, що більшість “спільних знайомих” були його. Вони почали уникати її, відмовлялися від зустрічей.
Вечорами Оксана сиділа біля вікна, дивлячись, як люди йдуть по своїх справах. А в неї — лише порожнеча.
Однієї ночі вона дістала коробку з горища. Всередині — її студентські ескізи: інтер’єри, креслення. Колись вона мріяла створювати простори, де людям буде добре. Перегортаючи пожовклі аркуші, відчула, як щось всередині прокидається.
“Дурниці”, — сказала вголос і захлопнула коробку.
Але наступного дня знову її відкрила.
“Оксано? Оксана Шевченко? Невже?!”
У супермаркеті до неї підійшла жінка з коротким волоссям. Наталя — подруга з університету — виглядала майже як раніше, тільки з більшою впевненістю в очах.
“Скільки років! Ти ж зовсім не змінилася!” — обійняла її Наталя. — “Як ти? Ще малюєш свої чарівні інтер’єри?”
Оксана похитала головою.
“Вже давно ні. Сім’я, знаєш…”
“А, так. Чула, ти вийшла за того амбітного бізнесмена. Як його…”
“Дмитро. Ми розійшлися.”
Слова вилетіли самі, і вона не могла їх забрати. Наталя не став
