«Ти проміняла моє свято на… собаку?!» — як смерть улюбленця розкрила всю суть стосунків із свекрухою
Минуло вже більше двох тижнів з того дня. Дня, який для когось був приводом виглядати краще, приймати вітання, збирати гостей… А для мене став днем справжньої втрати. Смерть не обирає момент. І вже тим більше — не дивиться в календар чужих свят.
Того дня помирав Барсік. Наш пес. Член родини. Той, хто прожив із нами вісім років, ділив і радість, і горе. Він важко хворів. За тиждень до цього лікар поставив страшний діагноз — рак у останній стадії. Ми розуміли, що кінець близький. Але це не робило біль меншим.
А потім настав той самий день. День народження моєї свекрухи.
Я одразу знала, що не поїду. Просто не зможу. Не могла кинути істоту, яка дивилася на мене відданими очима, просила залишитися поруч.
Чоловік — Андрій — поїхав сам. Він наполіг:
— Я привітаю маму, скажу, що ти захворіла. Побудеш із Барсіком. Він не повинен йти сам.
Я подзвонила свекрусі. Поздоровляла її. Словами. Без торта, без святкової посмішки. Не могла говорити весело — голос тремтів. Але була ввічливою. Принаймні намагалася.
Того ж вечора Барсік помер. Поки Андрій сидів за святковим столом, слухав тости й дивився, як мати розгортає подарунки, я тримала його лапу. Гладила по голові. Шепотіла:
— Дякую тобі. За все.
Я не подзвонила йому. Не хотіла руйнувати вечір. Він дізнався, лише переступивши поріг. Довго сиділи в обіймах. Плакали. Мовчали. Прощалися.
Через два дні задзвонив телефон.
— Ну? — різкий голос свекрухи. — Я ось чекаю, коли в тебе совість прокинеться! Не телефонуєш, не вибачаєшся, що не прийшла. Влаштувала мені свято з “проріхою”!
— У нас помер Барсік. Нам було не до свят… — тихо відповіла я.
— Та годі, собака! Навіть не породистий! Ти заради якоїсь дворняги відмовилася від найважливішого дня! Це неповага! Це хамство! Це ти налаштовуєш сина проти мене!
Я просто поклала трубку. Бо розмовляти було ні про що.
Зі свекрухою в мене завжди були напружені стосунки. Вона з тих жінок, що вважають себе завжди правими. Мовляв, раз виховала такого “золотого” сина — то має право командувати всіма навколо.
Шість років я мовчала. Терпіла. Кожен рік її день народження ставав для мене каторгою. Спочатку ми з чоловіком закуповували продукти. Потім я, як кухарка, годинами готувала страви, які вона “обговорювала”. Пекла торт. Прибирала. Прикрашала квартиру. І все — під її наглядом:
— Тут неправильно нарізано.
— М’ясо трохи сухувате.
— Чому салат не в кришталевій вазі?
А потім — святковий вечір, де я мусила посміхатися, коли всередині все горіло. А після — посуд, прибирання, і знову жодного “дякую”.
Три роки тому брат Андрія одружився. Його дружина — гарна господиня, розумничка. Тепер готувала вона. Але все інше — як і раніше на мені. Прибирання. Щирі посмішки. І — вічна вистава.
Ось і цього року я не підкорилася. Вибрала бути поруч не з нею — а з тим, хто любив мене мовчки, щиро, всім серцем. З тим, хто потребував мене в останні години свого життя. Я не шкодую.
Тепер свекруха влаштовує сцени. Пише уїдливі повідомлення. Обзиває. Каже Андрію, що я “віддаляю його від матері”. А я… не хочу воювати. Але не можу більше брехати, терпіти, кланятися у відповідь на зневагу. Я не просила співчуття. Лише — тиші. Поваги. Розуміння. Або хоча б — мовчання.
Скажіть, чи справді я вчинила егоїстично, залишившись із вмираючим псом? Чи все ж є речі, які вищі за лицемірні застілля та чужі очікування?
