Тарас виріс просто перед нею біля дверей офісу — так, ніби простояв там цілий день, чатуючи. Ярина щойно вийшла на ґанок, поправляючи ремінь сумки на плечі. Вечір був теплий, вона думала про чай із лимоном і тишу. А замість тиші отримала чоловіка з кам’яним обличчям.
— Привіт, — сказала вона. — Якими долями? Ти ж не любиш мене зустрічати.
— Слухай сюди, — Тарас навіть не привітався. — Завтра пишеш заяву. Звільняєшся. І їдеш до моїх у село. Будеш доглядати.
— За ким? — Ярина схилила голову набік, ніби не дочула.
— За моїми батьками. Вони здають, сама розумієш. Потрібна людина в хаті. Вирішено.
Вона помовчала, роздивляючись його так, ніби в нього на лобі вискочив біжучий рядок новин. Вирішено. Не «давай обговоримо», не «я тебе прошу». Вирішено — як штамп у документі.
— Цікаво, — протягнула Ярина. — А мене спитати ніхто не здогадався?
— А чого тут питати? — Тарас смикнув плечем. — Ти жінка. Це сімейна справа. Тут не питають, тут роблять.
— Сімейна, — повторила вона з цікавістю. — Тобто моя сім’я — це тепер чемодан і розклад електричок.
— Не розумничай, — він скривився, наче з’їв лимон без цукру. — Вічно починаєш словами жонглювати. Я по-людськи сказав. Поїдеш — і крапка.
Ярина перехопила сумку зручніше. Усередині все кипіло, але зовні вона тримала рівну, майже лагідну інтонацію. Терпіння — штука дорога, і витрачати його на ґанку їй не хотілося.
— Тарасику, давай не на вулиці, — м’яко сказала вона. — Прийдеш додому — поговоримо спокійно. Чаю поп’ємо. Ти взагалі їв?
— Немає мені часу чаї ганяти, — він уже дивився на телефон, на годинник, кудись повз неї. — У мене справи. Я тобі головне сказав, ти почула. Увечері буду.
— А подробиці? — вона всміхнулася. — Адреса, наприклад. Я ж у твоїх жодного разу не була.
— Потім, потім, — відмахнувся він і закрокував геть, не озираючись, ніби закрив питання назавжди.
Ярина лишилася стояти, дивлячись йому вслід. Навіть не злість — здивування. Як людина, що прожила з нею під одним дахом не один рік, могла вирішити, що її життя — це річ, яку можна переставити з полиці на полицю.
— Ну треба ж, — сказала вона вголос сама до себе. — «Поїдеш — і крапка».
Вона зітхнула і пішла в магазин. Хліб, сир, щось до чаю. Голова вимагала простих, зрозумілих дій, де сама обираєш батон.
У відділі з овочами вона й натрапила на Соломію — вони сиділи в одному кабінеті, спина до спини, і знали одна про одну навіть те, чого знати не хотіли.
— О, кого я бачу! — Соломія котила візок, догори набитий так, ніби готувалася до облоги. — Ярино, рятуй мене, я зараз ляжу прямо тут, між кабачками.
— Що сталося?
— Що сталося, — фиркнула Соломія. — Вдома сталося. Пралка третій день тече, дитина принесла із садочка нежить, чоловік сидить і дивується, чому вечеря сама себе не готує. Я як білка в колесі, тільки колесо ще й квадратне.
— Співчуваю, — усміхнулася Ярина. — У мене теж новини. Свіжі, з вогню та з полум’я.
— Ну-бо.
— Тарас зустрів мене біля офісу. Звелів звільнитися і їхати в село. Доглядати за його батьками.
Соломія зупинила візок так різко, що банка горошку мало не вистрибнула.
— Стій. Звелів? Прямо звелів?
— Прямо. «Поїдеш — і крапка».
— А ти йому що?
— А я йому нічого, — Ярина знизала плечима. — Стояла й милувалася, як людина одним реченням викреслює моє життя.
— Так, стоп, — Соломія примружилася. — А в його батьків що, більше нікого немає? Діти ж іще є?
— Є. Сестра в нього. Оксана.
— Сестра-а, — протягнула Соломія з таким обличчям, ніби їй відкрили таємницю світобудови. — Тобто в його батьків є рідна дочка. А доглядати має чомусь невістка. Я правильно розумію розклад?
— Абсолютно правильно.
— Ярино, та він тобі чужу проблему повісив на шию, як торбу! — Соломія сплеснула руками. — Це ж не твої батьки навіть. Це його. І сестри. А крайня — ти. Зручно влаштувалися.
— Зручно, — погодилася Ярина. — Я теж подумала: як мило, коли любов до батьків закінчується рівно там, де починається власний комфорт.
— Ой, умієш ти сказати, — хмикнула Соломія. — Слухай, а ти що, справді поїдеш?
— Я що, по-твоєму, схожа на чемодан без ручки?
— Ні.
— От і я думаю, що ні, — Ярина поклала в кошик пакет із лимонами. — Поїду я хіба що за чаєм. І повернуся.
Удома було тихо й добре рівно до того моменту, поки не зателефонував телефон. На екрані висвітилося ім’я зовиці. Ярина глянула на нього секунду, потім усе ж відповіла — цікавість перемогла.
— Яриночко! — голос Оксани лився медом, аж зуби зводило. — Ой, як же я рада! Тарасик мені все розповів! Ти в нас розумниця, прямо золото!
— Здоров, Оксано. І в чому ж я золото?
— Ну як же! Ти поїдеш до батьків, допоможеш! Я прямо зітхнула спокійно, ти не уявляєш. У мене ж діти, робота, дім, я розриваюся вся, на шматки просто.
— Стривай, — м’яко перебила Ярина. — Тобі Тарас сказав, що я вже їду?
— Звичайно сказав! Сказав, усе вирішено, ти завтра звільняєшся і збираєшся. Яриночко, ти така відповідальна, не те що деякі.
— Оксан, — вона майже усміхнулася. — Мені незручно тебе засмучувати в такий світлий вечір. Але я нікуди не їду.
На тому кінці зависла пауза.
— Як… як це не їдеш? — голос зовиці одразу підсох. — Тарас же сказав…
— Чоловік багато чого говорить. Він, наприклад, іще минулого року обіцяв полицю повісити. Полиці немає досі. Отак і тут.
— Яриночко, ну ти що! — Оксана зацокотіла. — Це ж батьки! Їм допомога потрібна! Хто, як не ти?
— Справді, хто, — задумливо сказала Ярина. — Ось, наприклад, рідна дочка. Не приходило в голову?
— Я?! У мене сім’я! У мене діти! У мене дім на мені весь!
— А в мене, виходить, ні сім’ї, ні дому, ні справ. Зручна я, Оксан. Прямо подарунок.
— Ти передьоргуєш!
— Я просто слухаю й переказую, — спокійно відповіла. — Гаразд, не буду тебе затримувати. Цілую батьків. Заочно.
Вона поклала трубку і видихнула. У дверях повернувся ключ — прийшов Тарас. Пройшов на кухню, плюхнувся на стілець, присунув тарілку, яку вона лишила для себе.
— Попоїсти є? — буркнув він, уже колупаючи виделкою.
— Тобі вже покладено, як бачиш.
Він їв жадібно, швидко, кришачи на стіл, не дивлячись на неї. Потім відсунув тарілку, витер рота тильним боком долоні й — на її подив — устав і пішов у спальню. Ярина почула, як скрипнули дверцята шафи.
— Тарасе? — вона зазирнула в кімнату. — Що ти робиш?
— Допомагаю, — він діловито витягував її светри й складав у розкриту на ліжку валізу. — Тобі ж збиратися. Я добрий чоловік, речі тобі складаю. Цінуй.
— Цінуй, — відлунням озвалася Ярина, прихилившись до одвірка. — Я нічого не казала про те, що їду.
— А чого казати? — він не обертався, продовжуючи втрамбовувати кофти. — Справу вирішено. Я вже всім сказав. Матері сказав. Оксані сказав. Тепер пізно йти на поп’ятну, людей підводити.
— Людей, — повторила вона тихо. — А мене, значить, підвести — це норма.
— Не починай, — він нарешті повернувся, у руках — її улюблений шарф. — Ти вічно драм робиш. Що тут такого? Поживеш, подоглядаєш. Тобі не складно, а людям допомога.
— Знаєш, — Ярина схрестила руки, дивлячись на гору речей у валізі. — Чим більше ти складаєш, тим цікавіше мені стає.
— Ото бач, — він розцвів, витлумачивши все по-своєму. — Уже цікаво їй. Я ж казав — схаменешся.
У двері подзвонили. На порозі стояв Богдан — друг Тараса, людина спокійна, з важкуватим, уважним поглядом. Він переступив поріг, побачив розкриту валізу й насупився.
— Ви куди? — спитав він. — У відпустку, чи що?
— Не вгадав, — сказав Тарас, виходячи в коридор і плескаючи друга по плечу. — Ярина їде до моїх. У село. Доглядати.
Богдан перевів погляд на Ярину. Та стояла спокійно, зі слабкою усмішкою.
— Це правда? — спитав він у неї.
— Це план Тараса, — відповіла Ярина. — Я в цьому плані, як бачиш, тільки валіза. Своєї згоди я не давала. Ані словом, ані кивком, ані морганням.
Богдан повільно повернувся до друга.
— Тарас. Відійдімо.
Вони вийшли на кухню. Ярина не стала ховатися — стояла поруч, їй було навіть цікаво.
— Що ти робиш? — неголосно почав друг. — Це батьки твої. І сестри твоєї. З чого дружина має все на собі тягнути?
— А кому ще? — Тарас розвів руками. — Оксана зайнята, у неї діти. Я працюю. Ярина — єдина вільна людина.
— Вільна, — Богдан похитав головою. — Вона не вільна, вона в тебе крайня. Я тобі як людина, що з дитинства родину тягнула, кажу: так не можна. Я брата й сестру піднімав, я знаю, що таке турбота. Турботу не наказують. Її на себе беруть.
— Ой, почнеться, — Тарас скривився. — Святий знайшовся. У тебе своє життя було, у мене своє. Я кажу — їде, значить їде.
— Це твої батьки, Тарасе, — твердо повторив Богдан. — Твоя кров. Хочеш допомогти — сідай і допомагай сам. Або із сестрою поділіть. А не перекладайте на ту, хто взагалі збоку прийшов.
— Вона дружина! — Тарас підвищив голос. — Дружина — це не збоку! Це сім’я! Де взяв — там і має впрягатися!
— Де взяв, — задумливо проказала з коридору Ярина. — Тарасику, я тобі не кобила, щоб у ярмо впрягатися. І не пилосос, щоб стояти в кутку до запитання.
— Помовч! — гримнув він. — Без тебе розберемося.
Богдан подивився на нього.
— Дурний ти, Тарасе, — сказав він просто. — І не лікуєшся. — І, кивнувши Ярині, вийшов.
Коли двері зачинилися, Ярина пішла в кімнату й набрала зовицю. Їй раптом стало по-справжньому цікаво докопатися до суті.
— Оксано, привіт іще раз. У мене питання. Раз усі так піклуються про батьків, скажи, ти сама що готова для них зробити?
— Я? — Оксана знову насторожилася. — Я гроші буду надсилати. Регулярно. Це, між іншим, теж турбота, і немала.
— Чудово, — пожвавішала Ярина. — І скільки ж?
— Три тисячі, — гордо повідомила Оксана. — Щомісяця. Це, знаєш, не кожен зможе.
Ярина не втрималася й засміялася — дзвінко, щиро.
— Три тисячі, — повторила вона крізь сміх. — Оксано, ти серйозно? Три тисячі гривень на місяць за те, щоб я кинула все й переїхала жити в чужий дім. Шикарний обмін. Прямо королівська щедрість.
— А що смішного?! — зірвалася Оксана. — Гроші на дорозі не валяються!
— Ото ж бо, — сказала Ярина, відсміявшись. — Мої роки теж не валяються. Дякую, Оксано, ти мені дуже допомогла. Я тепер точно знаю ціну вашій турботі. Рівно три тисячі.
Вона повісила трубку. Тарас стояв у дверях, задоволений собою.
— Ну ось, — він указав на валізу. — Усе влізло. Велика валіза, зручна. Я молодець.
— Ти молодець, — кивнула Ярина. І раптом пішла в кладовку, витягла звідти дві великі сумки й узялася діловито складати туди решту речей.
— Навіщо стільки? — здивувався Тарас. — Ти що, назавжди переїжджаєш?
— А ти як думав, — озвалася вона, не обертаючись. — Раз уже їхати, то з розмахом.
І в грудях у нього потепліло: погодилася. Дружина погодилася. Він-то знав — твердість завжди перемагає. Він дивився, як вона набиває сумки, і подумки гладив себе по голові.
*
Уранці Тарас прокинувся в чудовому настрої. Він потягувався, ходив по квартирі господарем життя й раз у раз поглядав на зібрані речі біля дверей.
— Не забудь, — сказав він, сьорбаючи каву. — Мати тебе вже чекає. Ліжко тобі постелила, окреме. Постаралася. Подзвони їй, подякуй, чи що.
— Подзвоню, — кивнула Ярина й справді набрала свекруху.
— Здоровенькі були, — сказала вона рівно. — Це Ярина. Дякую вам за ліжко, що приготували. Дуже уважно з вашого боку.
— Та що ти, люба, — зраділа та. — Я вже й кімнату прибрала, і місце звільнила. Приїжджай, приїжджай. Поміч ой як потрібна. Підлоги, город, по хаті всяке.
— Розумію, — сказала Ярина. — Іще раз дякую за ліжко.
— То коли тебе чекати?
— Дякую за ліжко, — повторила Ярина з усмішкою і попрощалася.
Свекруха лишилася задоволена — подякували, отже, їде. Тарас, який чув розмову, аж засяяв.
— Бачиш, як усе добре, — сказав він. — Усі задоволені. Я ж казав.
— Усі, — погодилася Ярина. — Прямо свято якесь.
Вона викликала таксі. Тарас, розщедрившись, сам потягнув валізу й сумки вниз. Кряхтів, але ніс — із видом людини, яка робить добру справу. Завантажив усе в багажник, грюкнув кришкою.
— Ну, — сказав він, обтрушуючи руки. — З богом. Подзвони, як доїдеш.
Ярина сіла в машину, помахала йому рукою й поїхала. Тарас стояв біля під’їзду, проводжаючи таксі поглядом, гордий до неможливості.
І тільки коли машина зникла за поворотом, його наче штовхнуло. Адреса. Він не дав їй адресу. Ярина ж у його батьків жодного разу не була — мати завжди сама до них приїжджала.
— От тобі й на, — пробурмотів він і схопив телефон.
Він набрав Ярину. Довгі гудки. Іще раз. Гудки. Скинули. Він квапливо настукав смс з адресою, додав: «Не загубися, доїдеш — віддзвонися». Відправив. Постояв іще трохи, заспокоюючи себе: смс прочитає, доїде, усе нормально. Дружина ж поїхала. Сама сіла в таксі. Сама.
День минув у справах. Увечері Тарас навіть забув про тривогу — був певен, що все йде за планом. І тут подзвонила мати.
— Тарасику, — голос у неї був розгублений. — А де Яриночка? Не приїхав ніхто. Я весь день чекаю, ліжко застелила, пиріг затіяла. Немає її.
— Як немає? — Тарас похолов. — Вона вранці виїхала. На таксі. Я сам речі вантажив.
— Та немає нікого, сину. Ні таксі, ні Яринки. Може, заблукала?
— Я розберуся, — відрізав він і поклав трубку.
Він узявся дзвонити дружині. Раз. Два. П’ять. Гудки, потім — вимкнено. Повідомлення не доходили. Він стояв посеред кімнати, і до нього повільно, важко доходило: Ярина нікуди не поїхала. Усі її речі, валіза, сумки — це поїхало невідомо куди, тільки не до матері.
— Ах ти ж, — видихнув він. Усередині підіймалася злість, темна, задушлива. — Обманула. Кругом обманула.
Він метався по квартирі, набирав знову й знову, лишав голосові, у яких спочатку вимагав, потім зривався на крик у порожнечу. Відповіді не було. Ніч він спав погано.
Уранці він поїхав до її офісу. Дочекався. Ярина вийшла — спокійна, відпочила, ніби вчора не було жодної драми.
— Де ти була?! — він налетів на неї прямо біля ґанку. — Де речі?! Мати весь день прождала! Що ти влаштувала?!
— Доброго ранку, Тарасе, — незворушно сказала Ярина. — Я нікуди не їздила. І, скажу чесно, не збиралася. Із самого початку.
— Як не збиралася?! — він захлинувся. — Ти ж сіла в таксі! Речі зібрала!
— Речі зібрав ти, — поправила вона. — Із великим ентузіазмом, до речі. А таксі відвезло мене й мої сумки в інше місце. Де мене не вважають меблями.
— Ти… ти знущаєшся з мене! — він бризкав словами, обличчя пішло плямами. — Я тобі по-людськи! А ти!
— По-людськи — це коли питають, Тарасе. А не коли «поїдеш — і крапка», — вона поправила сумку. — До речі, не забудь. У п’ятницю треба внести за оренду квартири. Я там більше не живу, тож тепер це повністю твоя турбота. Логічно, правда?
— Ти повернешся додому і сьогодні ж поїдеш до матері! — загорлав він, не чуючи її. — Я сказав — поїдеш! Годі викаблучуватися!
Ярина подивилася на нього без тіні усмішки. Голос її став рівним і холодним.
— Тарасе. Слухай уважно. Якщо ти ще хоч раз мені накажеш — оце прямо при тобі, не відходячи від цього ґанку, я відкрию телефон і подам заяву на розлучення. Через інтернет, у три торки. Хочеш перевірити?
Він замовк. Розтулив було рота — і не знайшов слів.
— Я не погрожую, — додала вона спокійно. — Я просто повідомляю умови. Як ти любиш. Вирішено.
І пішла геть — легкою ходою, не озираючись. Вона не сказала, коли повернеться. І чи повернеться.
Тарас лишився стояти. Злість кудись схлинула, і на її місце прийшов липкий, неприємний страх. Він раптом зрозумів, що вона й справді поїхала — з валізою, із сумками, які він сам, своїми руками, їй зібрав. Ніби виставляв за двері. Ніби виганяв. А він її любив. І не думав, не вірив, що вона здатна отак — твердо, спокійно, взяти й поїхати від нього.
Зателефонував телефон. Оксана.
— Тарасе, ну що там із батьками?! — заторохтіла сестра. — Коли Ярина нарешті приїде?
— Ніколи, — гримнув він. — Вона не поїде. Хочеш — сама сідай і їдь до матері.
— Ти як собі дозволяєш зі мною таким тоном розмовляти?! — зірвалася вона.
— А ти свої три тисячі засунь собі в гаманець поглибше, — кинув він і почув короткі гудки. Оксана поклала трубку.
Він сів на бордюр біля ґанку. Нікуди не пішов. Вирішив дочекатися вечора. Дочекатися Ярину. І поговорити з нею. Без «вирішено». Без «поїдеш». Просто поговорити. Якщо вона ще захоче його слухати.
Він сидів і думав, що твердість, якою він так пишався, виявилася звичайнісіньким упертістю. І що людину поруч він прийняв за річ, яку можна переставити. А річ узяла й пішла. На своїх ногах. З його ж валізою.
КІНЕЦЬ.
