– Ти помиляєшся, цю квартиру ми винаймаємо, – розгублено усміхнулась дівчина.
– Він тобі не пара! – вже в сотий раз повторила Алла Володимирівна. – Одного разу ти це сама зрозумієш!
– Мамо, не переживай, раз вважаєш, що цей момент неодмінно настане, – засміялася у відповідь Віра.
Звісно, дівчина дуже дратувалася, що мати вперлася через її стосунки з Петром, але не збиралася відмовлятися від хлопця, бо так хотіла мати.
Навпаки, Вірі приносило задоволення дошкуляти Аллі Володимирівні і ще раз показувати, що в неї з Петром все добре.
– А ти куди це? – строго запитала жінка, побачивши, як донька збирає речі.
– Ми з Петею вирішили винайняти квартиру, – зраділо повідомила Віра.
– На які кошти? Він же не тільки ледар, але й бідняк, – фыркнула Алла Володимирівна.
– Мамо, ми з Петею будемо винаймати наполовину. Якщо ти не забула, то ми обидва працюємо!
– Де він працює, нагадай-но мені, а? – недовірливо усміхнулася жінка. – На якому заводі?
– Чому відразу на заводі, щоб заробити гроші?! У тебе неправильні уявлення про сучасне життя. Петя працює вдома.
– Бреше твій Петро все! – обурено вигукнула Алла Володимирівна. – Тільки ти одна й працюєш. У нього ж видно по обличчю, що він шахрай!
– Мамо, годі вже його обливаць брудом! – гнівно промовила Віра. – Все, бувай, я зателефоную.
Дівчина винесла речі на вихід, не бажаючи більше розмовляти з матір’ю, яка набридла їй своїми підозрами.
Того ж вечора Віра і Петро зняли однокімнатну квартиру, яку хлопець знайшов через знайомих, і стали там жити.
Вдень дівчина навчалася в педагогічному коледжі, а вечерком підробляла прибиральницею у двох магазинах.
Петро працював виключно з дому. Віра особливо не вникала, чим саме він займається.
Найголовніше, що хлопець отримував гроші, і вони навпіл оплачували оренду квартири і їжу.
Здавалося, у стосунках пари все було чудово. Єдине, що непокоїло дівчину, так це те, що він не знайомив її зі своїми друзями.
Віра кілька разів заводила розмову на цю тему, але Петро щоразу віджартовувався, зате запропонував їй запрошувати в гості своїх подруг.
– Як будемо святкувати твій день народження? – запитала через три місяці дівчина.
– Я взагалі не хочу нічого святкувати, – скривився хлопець.
– Петре, тобі двадцять п’ять років! Ювілей! Обов’язково треба, – наполягала дівчина.
– Немає грошей на кафе…
– Запросимо твоїх друзів до нас! Я все приготую, обійдеться дешевше. Ну давай, Петре, – почала благати Віра, і хлопець зрештою піддався її умовлянням.
У визначений день дівчина провела біля плити, так що до вечора вже не відчувала ніг.
Вона нарізала салати, смажила котлети, запікала курку. Петро взагалі їй ні в чому не допомагав.
До сьомої вечора прийшли друзі іменинника. Виявилось їх більше, ніж було заявлено.
Вони були дуже галасливі, і Віра швидко втомилася від них. Пославшись на зайнятість, дівчина вийшла на балкон.
Проте побути у тиші їй не вдалося. Через кілька хвилин приєдналася Ніка, знайома її хлопця.
– Пощастило тобі, Віро, забрала хлопця з квартирою, – з заздрістю проказала подружка. – Заздалегідь знала?
– З якою квартирою? У Петра є квартира? – здивувалася дівчина.
– Звісно, є, – здивовано фыркнула Ніка. – Ви ж у ній живете.
– Як? – Віра нервово заморгала очима. – Ти помиляєшся, ми її винаймаємо.
– Не могли ви її винаймати, бо ця квартира перейшла Петру від бабці по батьковій лінії, я тут сто разів була, і він живе в ній років п’ять, – заперечила дівчина.
Віра не відводила погляду від Ніки, намагаючись розкласти по поличках інформацію, яку тільки що отримала.
– Ти не знала? – вигукнула дівчина. – Він тобі нічого не сказав? Мабуть, вирішив перевірити, чи падка ти на гроші.
Ніка залінувалася гучним сміхом. Здавалося, вона робила це навмисно, щоб осміяти Віру.
– Петре, – дівчина підійшла до хлопця, що пив з друзями пиво, – нам треба поговорити!
– Давай потім. Хлопці такий кумедний анекдот розповідають, – Петро відмахнувся від Віри, як від набридливої мухи.
– Ні, ми поговоримо з тобою зараз! – наполягала дівчина.
– Тоді кажи при всіх, – зробивши ковток з бляшанки, пробурмотів хлопець.
– Чому ти не сказав, що у тебе є квартира? – Віра загрозливо поставила руки в боки.
– Нема у мене нічого, – награно усміхнувся Петро.
– А ця квартира? Чия вона?
– Так, чия? – з-за спини Віри виглянула Ніка. – Твоя! Усі друзі це підтвердять!
– Так, звісно, – наперебій кричали друзі.
– Виходить, ти мені брехав? Зачекай, тоді кому ми платили оренду? – отетеріла дівчина. – Тобі?
Петро нерозумно заусміхався і нервово захихикав. Він зрозумів, що Віра зловила його на брехні.
Справді, всі три місяці, що пара мешкала у квартирі, гроші за її оренду йшли хлопцю у кишеню.
Петро сам винайняв квартиру. Дівчина жодного разу не відправляла гроші господарю квартири й ніколи його в очі не бачила.
Тепер же відкрилася підла правда, що десять тисяч, які Віра віддавала хлопцю, йшли йому в кишеню.
– Який же ти, Петре, підлець! – зі слізьми на очах промовила дівчина і кинулася збирати свої речі.
Жити з обманщиком вона більше не хотіла. Його брехня і жадоба наживи перекреслили все хороше, що було в їх стосунках. Того ж вечора Віра повернулася до матері.
– Мамо, ти була права, – зі сльозами на очах сказала дівчина і розповіла матері, як Петро обманював її декілька місяців.
Після цього випадку Віра і її колишній хлопець більше не перетиналися. Проте до дівчини дійшли чутки, що Петро і Ніка зійшлися…
