“Мій щоденник.
Лариса поспіхом розкладала серветки та розставляла тарілки. Сьогодні був день народження її чоловіка — Олега. Дата не ювілейна, але важлива. Обидві дочки обіцяли приїхати з родинами, а онуки вже давно просили «справжнє свято, як у дитинстві». Лариса згадала, як це було колись, у дев’яностих…
Тоді все давалося важко. Грошей не вистачало, продукти доводилося «добувати» майже з боєм. Але вона завжди старалася — заради родини, заради затишку та радості в домі. Особливо перед святами.
Того року все почалося з дитячого бажання. Доньки, Оля та Настя, повернулися зі школи зі згаслими очима. Оцінки добрі, але настрою — нуль. Згодом Оля зізналася:
— Мам, у всіх у класі вже ангорські берети, тільки ми в старих шапках. Ну купи, будь ласка!
Лариса здалася. Нехай вони й не багаті, але доньки розумниці, старанні, допомагають. Побігла на базар, витратила останні гривні — і купила. На радість дівчат — і собі. Але на свято вже нічого не лишилося.
Виручив випадок. Наступного дня в гастрономі хтось гукнув:
— Ковбаса! — і юрба кинулася до прилавку. Лариса встигла схопити два шматки улюбленої вареної. А в суботу їй пощастило дістати вершкове масло — продавщиця підказала, коли його «викинуть». З талонами та доньками, що підстрибували біля дверей, Лариса домоглася свого.
У неділю стіл був накритий — як у найкращі роки. У центрі — курка, рум’яна, хрустка, на подушці з рису. Свекру особливо сподобався салат із плавлених сирків, яєць та часнику. Шарлотка вдалася на славу — свекруха навіть рецепт випитувала.
А тепер — сьогодення. Доньки виросли, у кожній своя родина. Батьків Олега й Лариси давно немає. Але ось — неділя, і знову день народження. Олег пішов прогулятися з Барсом, їхнім псом, а Лариса знову накривала стіл. Вже не покупна піца, не суші — а домашня страва. Стара, добра, щира.
Гості почали з’їжджатися майже одночасно. Онуки гомоніли у передпокої, скидаючи черевики, Оля з Настею обійняли матір.
— Мам, а що так смачно пахне? — запитала Оля.
— Ми не хочемо піцу! — закричали онуки з коридору.
Останнім увійшов Олег. Усі кинулися вітати.
— Ну що, йдемо до столу, — посміхнулася Лариса.
Коли зайшли у вітальню, де був накритий стіл, усі завмерли.
— Мам, — видихнула Настя, — це ж як у дитинстві… Курка — як тоді, улюблений салат, рис…
Сміх, тости, пиріг із чаєм. Усе — як колись. Тільки всі доросліші.
Коли всі роз’їхалися, Олег обійняв Ларису:
— Дякую, рідная. Ти повернула мене в ті часи. Ми ж тоді були щасливі. Хоча грошей не було, диван рік збирали, балкон не могли засклити. Але ми були разом. І тепер разом. А це — головне.
— З днем народження, любий. Нехай таких днів у нас буде ще дуже, дуже багато.”
