Лариса поспіхом розкладала серветки й розставляла прибори. Сьогодні був день народження її чоловіка — Олексія. Дата не ювілейна, але важлива. Обидві доньки з родинами обіцяли приїхати, а онуки вже давно просили «справжнє свято, як у дитинстві». Лариса згадала ті часи — дев’яності…
Тоді життя давалося важко. Грошей не вистачало, продукти доводилося «добувати» з великими труднощами. Але вона завжди старалася заради родини, заради тепла й радості у домі. Особливо напередодні свят.
Того року все почалося з простої дитячої прохання. Дочки, Олена та Наталя, повернулися зі школи із поганим настроєм. Оцінки — добрі, але очі — сумні. Згодом Олена зізналася:
— Мамо, у всіх у класі вже ангорські берети, тільки ми в старих шапках. Ну купи, будь ласка!
Лариса здалася. Хоч і не багаті, але доньки розумниці, старанні, допомагають. Побігла на ринок, відклала останні гривні — і купила. На радість дівчаткам — і собі. Але грошей на свято вже не лишилося.
Виручив випадок. Наступного дня у гастрономі хтось гукнув:
— Ковбаса! — і юрба кинулася до прилавку. Ларисі вдалося вхопити два шматки улюбленої вареної. А в суботу вона дістала вершкове масло — продавщиця підказала, коли його «викинуть». З талонами й доньками на підхваті Лариса досягла свого.
У неділю стіл був накритий — як у найкращі роки. У центрі — курча, рум’яне, хрустке, на подушці з рису. Свекру особливо сподобався салад із плавлених сирків, яєць та часнику. Шарлотка вийшла чудово — свекруха навіть рецепт випитувала.
А тепер — сьогодення. Доньки виросли, у кожної своя родина, свої діти. Батьків Олексія й Лариси вже давно немає. Але ось — неділя, і знову день народження. Олексій вийшов погуляти з Барсом, їхнім псом, а Лариса знову готувала стіл. Вже не піца, не суші — а домашня страва. Стара, добра, тепла.
Гості з’їхалися майже одночасно. Онуки гомоніли у передпокої, скидаючи черевики, Олена з Наталкою обійняли матір.
— Мам, а що це так смачно пахне? — запитала Олена.
— Ми не хочемо піцу! — крикнули онуки з коридору.
Останнім увійшов Олексій. Всі кинулися вітати.
— Ну що, йдемо до столу, — посміхнулася Лариса.
Коли зайшли у кімнату, де стояв накритий стіл, усі завмерли.
— Мамо… — видихнула Наталя, — це ж як у дитинстві… Курча — як тоді, улюблений салат, рис…
Сміх, тости, пиріг із чаєм. Усе — як колись. Тільки доросліші.
Коли всі роз’їхалися, Олексій обійняв Ларису:
— Дякую, рідна. Ти повернула мене в ті часи. Ми ж були щасливі. Хоча й грошей не було, диван рік копили, балкон засклити не могли. Але ми були — разом. І тепер разом. А це — найголовніше.
— З днем народження, любий. Нехай таких днів у нас буде ще дуже-дуже багато.
