Ти маєш покинути мій дім за місяць! – оголосила свекруха.
У моєму з Марком житті все йшло, як по маслі: два роки разом, а потім – рішення одружитися. Я завжди добре ладнала зі свекрухою, Оленою Петрівною. Вона здавалася мені доброю і мудрою жінкою, чиї поради я цінувала, а її думку поважала. Мені здавалося, що мені неймовірно пощастило: свекруха не лізла в наше життя, не докоряла, а її тепле ставлення гріло мене.
Весілля повністю оплатила Олена Петрівна. Мої батьки, на жаль, не могли дозволити собі великих витрат через фінансові труднощі та обмежилися скромними витратами. Святкування пройшло чудово, і я була впевнена, що попереду нас чекає щасливе сімейне життя. Але одразу після весілля, коли ми ще не встигли відійти від святкової ейфорії, свекруха викликала нас на серйозну розмову. Її слова пролунали, як грім серед ясного неба.
– Діти, я виконала свій обов’язок, – почала вона, дивлячись на нас із холодною визначеністю. – Я виростила Марка, дала йому освіту, допомогла одружитися. Тепер ви – сім’я, і я не хочу, щоб ви ображалися, але у вас є місяць, щоб виїхати з мого дому. Пора вам самотужки вчитися долати життєві труднощі. Так, спочатку буде нелегко, але ви навчитеся бути господарними, знаходити вихід із проблем. А я… я заслужила право нарешті жити для себе.
Вона зробила павзу, а потім додала, ніби забиваючи цвяхи в наші серця:
– І не розраховуйте на мене, якщо справа дійде до онуків. Я віддала всю себе синові, і сил виховувати дітей у мене більше немає. Ви завжди будете жданими гостями в моєму домі, але я – бабуся, а не нянька. Прошу, не судіть мене суворо. Ви зрозумієте, коли самі доживете до моїх літ.
Я стояла, наче приголомшена. Всередині мене бушував ураган емоцій: образа, гнів, безпорадність. Як вона могла так вчинити? Олена Петрівна буде насолоджуватися життям у своєму просториому трикімнатному будинку в центрі Львова, а ми з Марком муситимемо тіснитися в орендованій квартирі, рахуючи кожну копійку. А найгіріше – Марко володіє частиною цього дому! Чому він має йти? А що до онуків… Хіба не всі бабусі мріють нянчити малюків, проводити з ними час, пестити їх? Але наша свекруха, схоже, була винятком з правил.
Я чекала, що Марко обуриться, заступиться за нас, але замість цього він… погодився з матір’ю. Без единого слова протесту він одразу ж почав шукати оголошення про оренду житла та додаткову роботу, щоб забезпечити нам новий дім. Я шаленіла. Мої батьки не в змозі нам допомогти, але чому ж свекруха, яка стільки років здавалася такою турботливою, раптом виявилася такою черствою егоїсткою?
Щодня я перебирала її слова в голові, і щоразу вони боліли все сильніше. Як можна так просто викреслити нас із свого життя? Невже всі її добрі посмішки та теплі слова до весілля були лише маскою? Я почувалася зрадженою, а думка про те, що нам доведеться починати все з нуля в чужому домі, наповнювала мене розпачем. Марко, навпаки, був сповнений рішучості. Він казав, що це наш шанс довести, що ми зможемо, що ми – справжня сім’я. Але як я могла думати про майбутнє, коли все, що вважала надійним, розвалювалося на очах?
Але час минув, і згодом я зрозуміла: іноді жорстокість – це єдина форма любові, яку можуть дати нам інші. Свекруха не відмовила нам утисками – вона звільнила нас, щоб ми навчилися літати. І хоч тоді це здавалося несправедливим, саме це зробило нас сильнішими.
