Ти просто не розумієш свого щастя
П’ятсот тисяч гривень? Катерина втретє перечитує повідомлення на екрані телефону, перш ніж усвідомлює суму. Ти взяв кредит на пятсот тисяч гривень?
Дмитро сидить на дивані, занурений у свій смартфон, навіть не піднімає голови.
А, це Так, дрібниці, мамі на ремонт. Ти ж знаєш, у неї труби течуть, паркет здувся, шпалери місцями на стіні через сирість облізли
Зачекай! Катерина вмощується на край крісла, бо ноги не тримають. Ти взяв кредит. На пятсот тисяч. І все віддав своїй матері. Не сказавши мені нічого?
Дмитро нарешті піднімає голову, на обличчі здивування, ніби дружина питає про щось саме собою зрозуміле.
Катю, це ж мама. Вона сама одна, пенсія мізерна. Хто їй ще допоможе?
Обговорити зі мною? голос Катерини зривається на крик, вона вже не може стриматись. Спитати мою думку? Хоча б повідомити?
Ти б почала сперечатись, знизує плечима Дмитро. А мамі дуже треба було.
Чотири роки. Чотири роки Катерина терпіла цю жінку, яка телефонувала щовечора, щоб дізнатися, чим Діма вечеряв. Яка приїжджала без попередження й критикувала чистоту квартири. Яка на кожному родинному обіді розсаджувала всіх так, щоб Катерина опинилася десь у кутку.
Не роздувай з мухи слона, говорить Дмитро спокійно. Впораємося. Швидко виплатимо, не така вже й велика сума, подумаєш. Це ж родина.
Сльози ллються самі гарячі, злі. Катерина витирає їх тильним боком долоні, розмазуючи туш по щоках.
Родина? Я родина? Чи я просто додаток? Ти памятаєш, як твоя мама вирішила, що нам час міняти машину, і ти продав нашу, навіть не порадившись? Як вона викинула мої речі з гостьової кімнати, бо їй незручно ночувати серед чужого мотлоху? Як на мій день народження ви з нею поїхали вибирати їй новий холодильник?
Це все дрібниці, відмахується Дмитро. Ти просто втомилась, тобі треба відпочити.
Катерина дивиться на цього чоловіка високого, із добродушною усмішкою й ямочками на щоках, які колись здавалися їй милими. Тепер вона бачить тридцятирічного хлопчика, який так і не зміг відокремитися від мами.
Ми впораємося, повторює він, як заклинання. Любов усе подолає.
Катерина мовчки встає й йде до спальні. Дві великі спортивні сумки лежать на шафі саме з ними вона колись переїжджала сюди. Витягує їх, кидає на ліжко й починає відкривати дверці шафи.
Дмитро заходить через двадцять хвилин, коли перша сумка вже під завязку забита речами.
Що ти робиш? Катю, це дурниці. Ти ж не серйозно?
Вона не відповідає. Сумлінно складає светри, джинси, білизну. Знімає з полиці коробку із прикрасами подарунками батьків і подруг, нічого від нього вона не бере.
Куди ти підеш? До мами? Вона ж у Полтаві!
Застібає другу сумку. Перевіряє сумочку паспорт, картка, ключі від маминої квартири, які завжди носила з собою на всякий випадок.
Катю, скажи щось! Ти не можеш мене кинути. Я ж люблю тебе!
Вона дивиться на нього довго-довго. Потім бере сумки й виходить з квартири.
…Наступного ранку Катерина стоїть у черзі до РАЦСу, стискає в руках заповнену заяву на розлучення. За вікном моросить дощ, густі хмари висять над дахами, але всередині абсолютний спокій. Вирішено.
Перший дзвінок пролунав о пів на третю ночі. Катерина підскакує на дивані у подруги Олени, не відразу розуміє, де вона.
Нам треба поговорити, Дмитро говорить в трубку уривчасто, плутається у словах. Я все зрозумів, я змінюся. Дай мені шанс.
Вона скидає виклик. За двадцять хвилин телефон дзвонить знову.
Катю, я не можу без тебе. Ти сенс мого життя.
До ранку приходить сорок три повідомлення. Кожне довге, з плаксивими зізнаннями, обіцянками, навіть погрозами.
Якщо ти не повернешся, не знаю, що з собою зроблю.
Мама каже, що ти просто вередуєш.
Я завжди буду чекати тебе.
Через тиждень він чекає її біля роботи. Катерина виходить обідати і бачить знайому постать біля кіоску з хот-догами. Йде до метро і натикається на нього на іншому боці вулиці.
Я просто випадково проходив, усміхається Дмитро, коли Катерина питає, що він тут робить. Хотів тебе побачити.
Одного вечора до квартири Олени дзвонить хтось у двері. Катерина відкриває чекала доставку піци.
На порозі стоїть Дмитро з букетом червоних троянд.
Один шанс, шепоче він. Більшого не прошу.
Катерина мовчки закриває перед ним двері. Він стоїть під дверима дві години, поки сусіди не починають грозити поліцією.
Вона вчиться жити з цим як вчаться жити з хронічним болем. Не читати повідомлення, не відповідати на дзвінки з невідомих номерів, не озиратися на вулиці. Змінює роботу на дистанційну в іншій фірмі, переїжджає у віддалений район, куди Дмитру точно не дістатися випадково.
Через три місяці розлучення офіційно оформлено. Катерина виходить із приміщення суду з документами в руках і несподівано для себе плаче прямо на сходах не від болю, а від полегшення.
Перші місяці свободи лякають пусткою. Катерина звикла все узгоджувати, навіть якщо узгоджувач робив на свій розсуд. Тепер вона може купити будь-який йогурт, не думаючи, чи схвалить це Галина Іванівна. Може дивитись будь-яке кіно, не слухаючи нормальні жінки таке не дивляться. Може просто дихати.
Записується на курси англійської давня мрія, яку Дмитро вважав марною витратою грошей. Починає ходити на йогу ще до світанку, коли місто тільки прокидається. Влаштовує собі вікенд у Львові сама, без плану, просто гуляє вулицями й куштує сирники.
Через півроку дзвінки припиняються. Повідомлення також. Катерина ще місяць чекає підступу, потім ще. Нарешті розслабляється. Влаштовується у маркетингову агенцію яскравий офіс, молода команда, цікаві проекти. Життя налагоджується.
…З Андрієм вона знайомиться на корпоративі, куди її затягує колега Марина.
Це наш програміст, представляє Марина високого хлопця у окулярах з тонкою оправою. Андрій, знайомся, це Катерина з маркетингу.
Андрій потискає руку міцно, але делікатно. Усміхається просто, не намагаючись вразити.
Ви теж втекли від караоке? запитує, киваючи у бік сцени, де фінансовий директор невпопад тягне Вахтерам.
Бережу нерви, киває Катерина.
Вони розмовляють до самого вечора про книжки, мандри, дивну логіку життя. Андрій слухає більше, ніж говорить. Питає і чекає відповіді, не перебиваючи, не довчаючи, не пояснюючи, як жити. Дізнавшись, що вона розлучена, просто киває і змінює тему.
…Через півроку вони зїжджаються, обирають квартиру у центрі невеличку, світлу, з високими стелями й виглядом на тихий двір.
Ти впевнений, що тобі подобається ця квартира? питає Катерина, коли оглядають її перед укладанням договору. Може, ще варіанти подивимось?
А тобі вона подобається? повертається Андрій.
Дуже.
Значить, беремо.
Ці дрібниці право мати свою думку й бути нею почутою важливіші за будь-які гучні слова про любов.
Андрій освідчується на даху будинку, коли сонце сідає за горизонт, малює небо рожевим і золотим. Дістає маленьку коробочку, відкриває всередині перстень із діамантом.
Я не майстер промов, зізнається Андрій. Але хочу щоранку прокидатися поруч з тобою. Якщо ти не проти хропіння і поганої кави.
Катерина сміється крізь сльози й киває…
…Той травневий вечір починається звично. Андрій затримується на роботі на носі дедлайн, код глючить. Катерина варить пасту, наспівує щось під радіо, як раптом дзвонить дверний дзвінок різко, наполегливо, владно.
Вона дивиться у вічко відступає назад.
На сходовій клітці стоїть Дмитро. Блідий, з синцями під очима, в помятій сорочці. Два роки тиші і він тут.
Катю, відкрий! кулак стукає по дверях. Я знаю, що ти вдома! Нам треба поговорити!
Вона хапає телефон, набирає Андрія. Зайнято.
Ми ж любимо одне одного! кричить Дмитро за дверима. Ти не можеш бути з іншим! Це неправильно!
Двері здригаються він тисне на них всім тілом. Катерина притискається до полотна, втискається у підлогу ногами.
Йди геть! кричить вона. Я викличу поліцію!
Ти моя дружина! його голос переходить у крик. Була й будеш! Два роки я чекав, щоб ти зрозуміла! Два роки!
Ми розлучені! Все закінчено!
Нічого не закінчено! він вдаряє двері ще раз, Катерина ледве утримує. Я змінився! Мама каже ти просто свого щастя не розумієш! Відкрий, давай поговоримо!
У вічку видно його обличчя перекошене, одержиме. Це вже зовсім не та людина, з якою вона ділила ліжко.
Катерина набирає 102.
Діма! Один дзвінок і буде поліція. Йди. Зараз.
Дмитро завмирає. Стримана пауза. Потім різко розвертається й йде до сходів. Внизу гучно гримить двері.
Катерина осідає на підлогу біля стіни. У вухах гуде. Ще півгодини потому вона телефонує Андрію.
Наступного дня приймають заяву в поліції. Дільничний літній чоловік із вусами записує дані, уважно слухає, киває.
Розберемося. Поговоримо з ним.
Що він сказав Дмитрові, Катерина так і не дізнається. Але після цього колишній чоловік зникає: ні дзвінків, ні повідомлень, ні випадкових зустрічей коло підїзду.
…Весілля справляють на початку червня в невеликому заміському ресторані двадцять близьких друзів. Без пафосу, без родичів з боку нареченого, що вимагали б якихось традицій.
Катерина стоїть навпроти Андрія в простій білій сукні, тримає його теплі руки в своїх. За вікном шелестить береза, пахнуть квіти, свіжа трава.
Чи погоджуєтесь ви починає ведучий.
Погоджуюсь, перебиває вона, і всі сміються.
Андрій одягає на її палець тонку золоту обручку з гравіюванням всередині. Три слова: Завжди з тобою.
Катерина дивиться на чоловіка, який стане її чоловіком. Не мамин синочок, не навязливий переслідувач. Просто той, хто вміє чути, поважати й любити. Попереду життя, де її голос щось вирішує…






