Ти просто не розумієш свого щастя — Півмільйона? — Карина вдивлялася у сповіщення на екрані айфона тричі, поки ті цифри стали реальними. — Ти взяв кредит на півмільйона гривень? Дмитро сидів на дивані, зарившись у смартфон, навіть не підняв погляду. — Та то… Так, дрібниці, мамі на ремонт. Ти ж знаєш, у неї труби давно течуть, паркет здувся, шпалери від сирості відклеїлися… — Зачекай, — Карина опустилася на край крісла, бо ноги зненацька підкосилися. — Ти оформив кредит на півмільйона. І просто все віддав своїй матері. І навіть словом не обмовився мені? Дмитро нарешті відірвався від екрану. В його очах була щира розгубленість, наче дружина питала про щось очевидне. — Карин, ну це ж мама. Вона сама живе, пенсія мала. А хто, якщо не я? — А обговорити зі мною? — Карина підвищила голос, і вже не могла зупинитись. — Хоч би попередив! — Ти б почала сперечатись, — знизав плечима Дмитро. — А мамі треба було терміново. Чотири роки. Чотири роки терпіла цю жінку, яка дзвонила щоночі, аби дізнатись, чим Діма вечеряв. Яка приїжджала без попередження і прискіпувалась до чистоти. Яка на кожному святі садила гостей так, щоб Карина опинилась на дальньому кінці столу. — Не перебільшуй, — Дмитро зберігав той самий врівноважений тон. — Справимось. Швидко виплатимо, справа житейська. Ми ж родина. Сльози лились самі — гарячі, сердиті. Карина витирала їх тильною стороною руки, розмазуючи туш по щоках. — Родина? А я — родина? Чи просто додаток? Пам’ятаєш, як твоя мама вирішила, що нам час купувати нове авто, і ти продав нашу машину мовчки? Як вона викинула мої речі з гостьової, бо «незручно ночувати серед чужого мотлоху»? Як у мій день народження ви з нею поїхали їй холодильник вибирати? — Це все дрібниці, — махнув рукою Дмитро. — Ти просто втомилась, треба відпочити. Карина дивилася на цього чоловіка — дорослого, з м’якими рисами і ямочками, що колись здавалися такими милими. А тепер бачила тридцятилітню дитину, що не може самостійно жити. — Ми справимось, — повторив він, ніби мантру. — Любов усе подолає. Карина мовчки встала і пішла до спальні. На антресолі лежали дві великі спортивні сумки — ті самі, з якими вона свого часу сюди переїхала. Виклала їх на ліжко, відкрила дверцята шафи. Через двадцять хвилин з’явився Дмитро, коли перша сумка вже була доверху набита. — Що ти робиш? Карина, ти жартуєш? Вона не відповіла. Складала речі, брала коробку з прикрасами — подарунками батьків та подруг. — Куди ти підеш? До мами? Вона ж у Харкові! Застібнула другу сумку. Перевірила клатч — паспорт, картка, ключі від маминої квартири, які носила «на всякий випадок». — Карина, скажи хоч слово! Не кидай мене — я ж тебе люблю! Вона подивилася довго і мовчки. Взяла сумки… і вийшла з квартири. …Наступного ранку Карина стояла в черзі до РАЦСу, тримаючи в руках заяву про розлучення. За вікном сірий дощ, а всередині спокій. Вирішено. Перший дзвінок був о третій ранку. Карина прокинулась у Лени на дивані — спочатку не зрозуміла, де вона є. — Нам треба поговорити, — Дмитро частіше дихав у трубку, говорив сумбурно. — Я все змінився, дай шанс. Карина скинула дзвінок. Через двадцять хвилин — знову дзвонив. — Карина, ти для мене все… Коли настав ранок — сорок три повідомлення. Кожне — довге, слізливе, то з погрозами, то із проханнями. «Якщо не повернешся — не знаю, що буду робити» «Мама каже, ти просто вередуєш» «Я чекатиму тебе завжди» За тиждень він з’явився біля її офісу. Виходила на обід — бачили знайому постать біля кіоску з шаурмою. Йшла до метро — він на іншому боці вулиці. — Випадково проходив, — посміхався Дмитро, коли Карина вимагала пояснень. — Просто побачити тебе. Якось ввечері пролунав дзвінок у двері квартири Лени. Чекала кур’єра з піцою — відкрила не дивлячись. На порозі Дмитро з букетом червоних троянд. — Один шанс, — прошепотів він. — Більшого не прошу. Карина мовчки зачинила двері. Він стояв під ними дві години. Лише після погроз сусідів викликати поліцію — пішов. Вчилась жити з цим — як із хронічним болем. Не читати повідомлення, не брати незнайомі номери, не озиратись. Змінила роботу на дистанційну, переїхала в спальний район, де Дмитро випадково не з’явиться. Розлучення оформляли три місяці. Вийшла з суду з офіційним папером і заплакала — від полегшення. Перші місяці свободи лякали порожнечею. Звикла звіряти кожне рішення з кимось, навіть якщо той хтось робив по-своєму. Тепер могла купити будь-який йогурт, не гадати, чи схвалить це пані Олена Петрівна. Дивитись будь-який фільм — не вислухуючи, що «пристойні жінки таке не дивляться». Могла видихати. Записалась на курси англійської — мрія, яку Дмитро називав «марною тратою грошей». Почала ходити на йогу до світанку, коли місто тільки прокидається. З’їздила до Львова на вікенд сама, без плану, просто гуляла і їла шоколад. Пів року — і дзвінки припинились. Повідомлень теж не стало. Карина спершу чекала підступу, потім ще місяць, ще — і зрозуміла: можна нарешті розслабитись. Влаштувалась у маркетингове агентство — яскравий офіс, молода команда, цікаві проєкти. Життя налагоджувалось. …Андрія побачила на корпоративі, куди витягла колега Маша. — Це наш головний програміст, — познайомила Маша високого хлопця в окулярах з тонкою оправою. — Андрію, це Карина з маркетингу. Він потиснув руку — міцно, але обережно. Посміхнувся просто, без пафосу. — Ви теж уникли караоке? — кивнув у бік сцени, де фінансовий директор фальшиво співав «Вахтерам». — Бережу нерви, — кивнула Карина. Вони спілкувались до вечора — про книжки, мандри, дивну логіку життя. Андрій більше слухав, ніж говорив. Ставив питання, чекав відповіді, не перебивав. Не поучав. Коли дізнався, що вона розлучена, тільки кивнув і змінив тему. …Через пів року разом винайняли квартиру в центрі — невеличку, затишну, з високими стелями і видом на двір. — Тобі справді подобається квартира? — питала Карина під час огляду. — Може, ще пошукаємо? — А тобі вона подобається? — обернувся Андрій. — Дуже. — Беремо. Такі дрібниці — право на власну думку, яку враховують — важливіші будь-яких гучних слів про любов. Він освідчився на даху будинку, коли над обрій опускалося рожево-золоте сонце. Відкрив коробочку — там блищало каблучка з діамантом. — Я не оратор, — зізнався Андрій. — Але хочу прокидатись поруч із тобою. Якщо згодна терпіти мій храп і пристрасть до поганого кави. Карина розсміялася крізь сльози і кивнула… …Той травневий вечір починався звично. Андрій затримався на роботі — горів дедлайн, баг у коді. Карина варила пасту, підспівуючи радіо, коли задзвонили у двері. Різко, настійливо. Подивилася у вічко — і відступила. На майданчику стояв Дмитро. Блідий, з колами під очима, м’ята сорочка. Два роки тиші — і ось він тут. — Карина, відкрий! — його кулак стукав у двері. — Я знаю, що ти там! Треба поговорити! Карина вхопилася за телефон — Андрій був зайнятий. — Ми ж любим одне одного! — Дмитро кричав через двері. — Ти не можеш бути з іншим! Це неправильно! Двері тряслись — він намагався їх відчинити тілом. Карина притиснулась спиною, вперлась ногами в підлогу. — Іди геть! Я викличу поліцію! — Ти моя дружина! Була моєю і будеш! Два роки жду, поки одумаєшся! — Ми розлучилися! Все скінчено! — Нічого не скінчено! — він знову штовхнув двері, вона ледве втримала. — Я змінився! Мама каже, ти сама не розумієш свого щастя! Відкрий, поговоримо! У вічку його лице — спотворене, одержиме. То не була людина, яка колись була близькою. Карина набрала три цифри. — Діма! Маю натиснути — й приїде патруль. Йди. Зараз! Дмитро заціпенів. Полічив секунди — різко розвернувся, пішов сходами вниз. Двері під’їзду гучно гримнули. Карина сповзла на підлогу. Гул у вухах. Через пів години змогла встати і набрати Андрія. Заяву в поліцію прийняли наступного дня. Участковий — вусатий дядько — записав усе, вислухав, кивнув: — Розберемося. Поговоримо. Що сказав Дмитру — Карина не знала. З того часу він більше не з’являвся. Жодного дзвінка, жодного повідомлення, ні разу біля під’їзду. …Весілля справили на початку червня, в котеджному ресторані — двадцять гостей, лише близькі. Ніякого пафосу, ніяких родичів зі сторони жениха з вимогами «тримати традиції». Карина стояла напроти Андрія у простій білій сукні, стискаючи його теплі долоні. За вікном шелестіли берези, пахло квітами і свіжою травою. — Чи згодна ти… — почав ведучий. — Згодна, — перебила Карина, і всі засміялись. Андрій вдягнув їй каблучку — тонку, золоту, з гравіюванням «Навіки з тобою». Карина глянула на чоловіка, який стане її чоловіком. Не мамин синочок, не переслідувач. Просто чоловік, який вміє слухати, поважати та любити. На неї чекало життя, де її думка мала вагу…

Та просто не розумієш свого щастя

Пятсот тисяч гривень? Катерина втретє перечитала сповіщення на екрані телефона, перш ніж цифри набули сенсу. Ти взяв кредит на пятсот тисяч гривень?

Дмитро сидів на дивані, свій смартфон не відриваючи від погляду, і навіть голови не підняв.

Та це… нічого особливого, мамі на ремонт. Ти ж знаєш, у неї труби течуть, паркет піднявся, шпалери від сирості відклеїлись…
Стривай. Катерина сіла на край крісла, бо ноги відмовлялися тримати. Ти оформив кредит. На півмільйона. І все віддав своїй мамі. Мені нічого не сказав?

Дмитро, нарешті, відвів погляд від екрана. На його обличчі було справжнє здивування, ніби дружина питала щось очевидне.

Катю, ну це ж мама. Вона одна, пенсія маленька, хто їй ще допоможе?
А поговорити зі мною? Катерина вже кричала, але не могла зупинитись. Хоч би попередити чи порадитись!
Ти б почала сперечатись, знизав плечима Дмитро. А мамі було терміново потрібно.

Чотири роки. Чотири роки вона терпіла цю жінку, яка щовечора дзвонила Дімі дізнатися, чим він вечеряв. Приїжджала без попередження й читала лекції про миття підлоги, розсаджувала гостей так, щоб Катерина сиділа десь на краю столу.

Не перебільшуй, продовжував Дмитро спокійно. Справимось. Погасимо швидко, сума не така вже й велика. Ну це ж рідня.

Сльози полилися самі гарячі, сердиті. Катерина витирала їх тильною стороною долоні, розмазуючи туш по щоці.

Рідня? А я хто? Я додаток? Памятаєш, як твоя мама вирішила, що нам треба міняти машину, і ти продав нашу без мого відома? Як вона викинула мої речі з гостьової, бо їй незручно ночувати серед чужого мотлоху? Як у мій день народження ви разом поїхали обирати їй новий холодильник?
То дрібниці, відмахнувся Дмитро. Ти просто втомилась, тобі треба перепочити.

Катерина дивилась на цього чоловіка високого, з лагідними рисами і ямками на щоках, які колись здавалися їй такими милими. Тепер вона бачила тридцятирічного хлопчика, неспроможного перерізати пуповину з мамою.

Ми впораємось, повторив він, як мантру. Любов усе переможе.

Катерина мовчки встала і пішла до спальні. Дві великі дорожні сумки лежали на антресолях ті самі, з якими вона колись сюди переїжджала. Витягла їх, кинула на ліжко й почала відкривати шафи.

Дмитро зявився у дверях хвилин через двадцять, коли перша сумка вже була доверху набита.

Що ти робиш? Катю, це ж смішно. Ти не серйозно?

Вона не відповіла. Акуратно складала светри, джинси, білизну. Зняла з полиці коробочку з прикрасами подарунки від батьків і подруг, нічого від нього брати не хотіла.

Куди підеш? До мами? Вона ж у Полтаві!

Застебнула блискавку на другій сумці. Перевірила сумочку паспорт, банківська картка, ключі від маминої квартири, які завжди носила із собою про запас.

Катю, скажи хоч щось! Не кидай мене. Я тебе люблю!

Вона подивилася на нього довго. Взяла сумки й вийшла з квартири.

…Наступного ранку Катерина стояла в черзі до РАЦСу, стискаючи в руках заповнену заяву на розірвання шлюбу. Надворі моросив дощ, низькі сірі хмари нависали над будинками, а в душі розливалася дивна тиша. Рішення прийняте.

Перший дзвінок був у пів на третю ночі. Катерина підскочила на дивані у подруги Олени, не відразу згадавши, де вона є.

Нам треба поговорити, Дмитро дихав гарячково, слова плутались. Я все зрозумів, змінюсь. Дай шанс.

Вона скинула виклик. Через двадцять хвилин телефон задзвонив знову.

Катю, я не можу без тебе. Ти усе моє життя.

До ранку надійшло сорок три повідомлення. Кожне довге, зі слізливими промовами, обіцянками, навіть погрозами.

«Якщо не повернешся я не знаю, що зі мною буде».

«Мама каже: ти просто вередуєш».

«Я буду чекати тебе завжди».

За тиждень він почав чатувати біля її офісу. Катерина виходила на обід і бачили знайому постать біля ларька з хот-догами. Поверталась додому і він стояв на протилежному боці вулиці.

Просто йшов повз, усміхався Дмитро, коли Катерина вимагала пояснень. Хотів побачити тебе.

Якось увечері у двері квартири Олени подзвонили. Катерина відкрила, не глянувши у вічко чекала курєра з піцою.

На порозі стояв Дмитро з оберемком червоних троянд.

Один шанс, прошепотів він. Більше не прошу.

Катерина тихо зачинила двері. Він простояв під нею дві години, поки сусіди не пригрозили поліцією.

Вона навчилась з цим жити як живуть із хронічним болем. Не відповідати на повідомлення, не брати слухавку із незнайомих номерів, не озиратись на вулиці. Змінила роботу на дистанційну, переїхала в інший район, куди Дмитро точно забрести не міг.

Розлучення оформили через три місяці. Катерина вийшла з приміщення суду з офіційною папірчиною в руках і розплакалася на сходах не від жалю, а від полегшення.

Перші місяці свободи лякали порожнечею. Катерина звикла звіряти кожен крок із кимось, навіть якщо той хтось усе одно вирішував сам. Тепер вона могла купити будь-який йогурт у магазині, не думаючи, чи схвалить це Галина Степанівна. Могла увімкнути будь-який фільм, не слухаючи порядні жінки таке не дивляться. Могла просто жити.

Записалася на курси англійської, про які давно мріяла, але Дмитро вважав їх викинутими грошима. Почала ходити на йогу вранці, коли місто тільки прокидається. Сама поїхала у Львів на вихідні, без плану, просто ходила вуличками і їла сирники з медом.

Через півроку дзвінки припинилися. Повідомлення теж. Катерина боялася підступу ще місяць, потім ще, а тоді нарешті розслабилась. Знайшла роботу в маркетинговому агентстві світлий офіс, молода команда, цікаві проекти. Життя поступово налагоджувалося.

…Андрія Катерина зустріла на корпоративі, куди її витягнула колега Марічка.

Це наш головний програміст, сміючись, запропонувала високого хлопця у стильних окулярах. Андрій, познайомся це Катерина з маркетингу.

Він потиснув їй руку впевнено, але бережно. Усміхнувся просто, без пафосу.

Ви теж втекли від караоке? запитав він, кивнувши на сцену, де фінансовий директор марно намагався співати Океан Ельзи.
Бережу нерви, посміхнулась Катерина.

Вони говорили весь вечір про книги, мандрівки, несподіванки життя. Андрій більше слухав, ніж казав. Питав і чекав відповідей. Не вчив, не пояснював, як їй жити. Дізнавшись про розлучення, лише кивнув і перевів розмову.

…За півроку вони зїхалися, орендували затишну квартиру в центрі невеличку, світлу, із високими стелями й видом на тихий двір.

Ти впевнена, що тобі справді до вподоби ця квартира? питала Катерина, обираючи разом.
А тобі? перепитав Андрій.
Дуже подобається.
Беремо!

Такі дрібниці право на свою думку, яку поважають, виявились важливішими за будь-які гучні слова про кохання.

Андрій освідчився на даху їхнього будинку на заході сонця, коли небо ставало рожево-золотим. Дістав невелику коробочку, усміхнувся, і там мерехтіло обручкою з діамантом.

Я не майстер промов, прошепотів Андрій, але я хочу кожен ранок прокидатися біля тебе. Якщо ти погодишся терпіти мій храп і любов до розчинної кави.

Катерина сміялася крізь сльози і сказала так…

Той травневий вечір починався звично. Андрій затримувався на роботі, десь з головою у важливому проекті. Катерина варила пасту, співала з радіо, коли різко задзвонили у двері. Наполегливо, з вимогою.

Вона глянула у вічко і відскочила.

На сходовій клітці стояв Дмитро. Блідий, з темними колами під очима, у мятій сорочці. Два роки. Два роки мовчання і ось він тут.

Катю, відкрий! він гатив кулаком по дверях. Я знаю, ти вдома! Треба поговорити!

Вона схопила телефон, набрала Андрія. Зайнято.

Ми ж любимо одне одного! Дмитро вже кричав крізь двері. Ти не можеш бути з іншим! Це несправедливо!

Двері здригались він налягав всім тілом, ніби намагався вибити їх. Катерина притислась спиною до полотна, вперлась ногами в підлогу.

Іди геть! закричала вона. Я викличу поліцію!
Ти моя дружина! голос переходив у істеричний. Була моєю і будеш! Два роки я чекав, щоб ти схаменулась!
Ми розлучені! Все скінчено!
Нічого не скінчено! знову штурхнув двері. Я змінився! Мама каже: ти просто не знаєш, яке ти маєш щастя! Відкрий, давай поговоримо!

В у вічко було видно його обличчя змарніле, перекошене. Це був вже інший чоловік.

Катерина дістала телефон і набрала 102.

Дімо! Один дзвінок і тут буде патруль. Забирайся. Зараз.

Дмитро застиг. Секунду помовчав. Потім різко повернувся і пішов на сходи. Внизу гримнули двері парадної.

Катерина сіла на підлогу, притулившись до стіни. Гуділо у вухах. Лише через півгодини змогла піднятись і подзвонити Андрію.

Заяву в поліцію прийняли наступного дня. Дільничний з вусами уважно вислухав, записав усе.

Розберемось. Проведемо бесіду.

Про що говорили з Дмитром, Катерина не знала. Але після того екс-чоловік більше не зявлявся. Ні дзвінка, ні смс, ні випадкової зустрічі біля підїзду.

…Весілля справили на початку червня, в невеликому заміському ресторані двадцять найближчих друзів. Без гучного пафосу, без родичів зі сторони чоловіка, що вимагають зберігати традиції.

Катерина стояла напроти Андрія у простій білій сукні, тримала його теплі руки. Надворі шелестіли берези, пахло квітами та свіжою травою.

Катерина, чи згодна ти… почав ведучий.
Згодна! перебила вона, і всі гості розсміялись.

Андрій надягнув їй на палець тонку золоту обручку з гравіюванням: Назавжди з тобою.

Катерина підняла погляд на чоловіка, який стане їй справжнім партнером. Не мамин синочок, не переслідувач. Просто той, хто вмів слухати, поважати, любити. Попереду життя, де її думка цінують…