— Ти принесла горе в нашу родину! — кричить мати до своєї підліткової доньки.
— Мамо, ти повернулася! Я так сумувала! Ми тепер будемо разом? — з тремтячою надеждою в голосі вигукнула дівчинка, кидаючись до матері.
— Ні! Ти залишишся з бабусею! — різко обірвала її Ганна, відсторонюючись, ніби від чужої.
Ганна вперше за два роки приїхала до доньки у місто Гірськ. Її голос був холодним, а погляд — сповнений ненависті. Вона залишила доньку на піклування свекрухи, і ця зустріч розбила серце дитини, яка чекала материнської любові.
— Чому? — ледве стримуючи сльози, запитала дівчинка.
— Тому що з твоїм народженням у нашу родину прийшло горе! Через тебе немає батька! — вигукнула Ганна, і її слова, як ніж, врізалися в душу доньки.
Ганна та Павло були невіддільні зі шкільної лави. Їхня любов здавалася вічною: вони мріяли про майбутнє, будували плани, не могли прожити один без одного й дня. Відразу після інституту вони одружилися. Павло влаштувався на вахту, заробляв гарні гроші, і незабаром вони купили квартиру у Гірську. Коли Ганна дізналася, що вагітна, Павло сяяв від щастя. Він оточив її турботою, обрав найкращий пологовий будинок, готував дитячу кімнату. Їхнє життя було сповнене надій.
Але доля розпорядилася жорстоко. Через кілька днів після пологів Ганна готувалася до виписки. Павло, сяючи від гордості, прикрасив дитячу кімнату, купив квіти й поїхав до лікарні за дружиною та донькою. Але дістатися він не встиг. Жахлива аварія обірвала його життя. Рятувальники та лікарі були безсилі. Ганна залишилася сама з немовлям на руках.
До лікарні приїхала подруга Ганни, намагаючись пом’якшити удар. Вона вигадувала незграбні історії, щоб відволікти, але правда наздогнала Ганну вдома. Свекруха, ридаючи, розповіла про трагедію. Ганна, збожеволіла від горя, увірвалася в дитячу кімнату, яку з такою любов’ю готував Павло. Вона нищила все навколо: зривала штори, розкидала іграшки, кричачи від болю. Її світ розвалився.
Після похорону Ганна не могла дивитися на доньку. Свекруха, Марія Іванівна, взяла на себе всі турботи про малу. Ганна змушувала себе доглядати за дитиною, але в її серці не було любові — лише пустота та гнів. Вона звинувачувала доньку у смерті чоловіка, ніби її народження стало прокляттям.
Одного разу, коли Марія Іванівна прийшла провідати онуку, Ганна сорвалася.
— Це вона винна! — кричала вона, задихаючись від сліз. — Вона зруйнувала наше життя! Я ненавиджу її!
— Ганно, опам’ятайся! — благала свекруха. — Ми маємо жити заради дівчинки. Вона не винувата!
Але слова не доходили. Ганна замкнулася у своєму горі, відгородившись від доньки стіною ненависті.
Через два роки Ганна влаштувалася на роботу. Марія Іванівна допомагала, як могла, але незабаром Ганна отримала підвищення і почала їздити у відрядження. Вона попросила свекруху забрати доньку до себе. Бабуся, яка обожнювала онуку, із радістю погодилася. Спочатку Ганна навідувала дівчинку, брала на вихідні, але з часом візити ставали рідшими. Потім вона й зовА потім зовсім зникла.
