«Це ти винувата, що в тебе немає грошей. Ніхто не змушував тебе виходити заміж і народжувати дітей» — мати випалила мені це в обличчя, коли я просила допомоги.
Мені було двадцять, коли я одружилася з Ярославом. Ми наймали крихітну однушку на околиці Чернігова. Обидва працювали: він — на будівництві, я — у аптеці. Жили скромно, але вистарчало. Мріяли назбирати на свою оселю, і тоді мені здавалося, що все можливо.
Потім народився Данило. Через два роки — Олесь. Я пішла у декрет, Ярослав почав брати додаткові зміни. Але навіть з його переробками грошей не вистачало. Все йшло на підгузки, суміші, лікарів, комуналку і, звичайно, оренду. Лише за неї ми віддавали половину його зарплати.
Я дивилася на наших малеч і щодень прокидалася з тривогою: а що, якщо Ярослав захворіє? А що, якщо нас попросять звільнити квартиру? Що тоді?
Мати жила сама у двокімнатній хрущовці. Бабуся — теж. Обидві — у місті. І обидві — з порожньою вітальнею. Я не прошу палац, думала я. Лише на час. Поки діти маленькі. Поки ми не станемо на ноги.
Я запропонувала мамі переїхати до бабусі: нехай живуть удвох, а ми б зайняли іншу квартиру. Там би вистачило місця — всього лиш ми, Ярослав і двоє дітей. Але мати навіть слухати не стала.
— З бабусею жити? — зніяковіло вона. — Ти з глузду з’їхала? Мені що, життя скінчилося? Я ще молода. А з бабусею — тільки нерви собі зіпсуєш. Живи, де хочеш, але мене не чіпай.
Я мовчки проковтнула образливе. Але потім подзвонила татові. Він давно жив з новою дружиною. У них велика чотирикімнатна квартира, і я сподівалася, що він візьме до себе бабусю. Адже бабуся — його мати. Але він теж відмовився. Сказав, що у нього діти від другого шлюбу, і «у квартирі і так усі кути зайняті».
У розпачі я знову подзвонила мамі. Ридала. Благала хоча б на час прихистити нас. І тоді вона кинула мені в обличчя:
— Це ти винувата, що в тебе немає грошей. Ніхто не змушував тебе заміж виходити. Ніхто не просив дітей народжувати. Хотіла дорослого життя — отримуй. А тепер розв’язуй свої проблеми сама.
Мене ніби током ударило. Я сиділа на кухні з телефоном у руці, а всередині все руйнувалося. Це говорить мені моя мати. Жінка, яка повинна була моєю опорою. Я не просила багато — лише кут, лише трохи розуміння.
Наступного дня ми з Ярославом обговорювали, що робити. Єдина, хто відгукнувся на наш біль, — його матір, Галина Іванівна. Живе за містом, у приватному будинку. У неї є кімната, і вона з радістю прийме нас. Каже, буде допомагати з дітьми, доглядати, поки ми працюємо.
Але я боюся. Це не місто. Це село. Там немає поліклініки, немає нормальної школи, навіть транспорту мало. Я боюся, що ми переїдемо — і назавжди там застрягнемо. Що діти виростуть без можливостей, без майбутнього. Що я сама опущу руки, відріжу себе від життя.
І все ж вибору в нас немає. Мати відріклася. Бабуся занадто стара, щоб прийняти нас. Тато не вважає нас своєю родиною. І я стою на роздоріжжі: йти в нікуди — або прийняти чуже, але щире плече.
Знаєте, що найгірше? Не те, що нам важко. Не те, що ми бідні. А те, що рідні — найближчі за кров’ю — виявилися найдальшими за суттю. І мені страшно не за себе. А за своїх синів. Щоб вони ніколи не дізналися, як це — бути непотрібними власній бабусі.
