«Це ти сама винувата, що в тебе немає грошей. Ніхто не змушував тебе виходити заміж і народжувати дітей» — мати випалила це мені в обличчя, коли я попросила допомоги.
Коли мені виповнилося двадцять, я одружилася з Максимом. Зняли крихітну однушку на околиці Львова. Обидва працювали: він — на будівництві, я — у аптеці. Жили скромно, але вистачало. Мріяли назбирати на свою оселю, і тоді мені здавалося, що все реально.
Потім народився Данило. За два роки — Олесь. Я пішла у декрет, Максим почав брати додаткові зміни. Та навіть з його переробками коштів не вистачало. Усе йшло на підгузки, суміш, лікарів, комуналку й, звісно, оренду. Лише за неї ми віддавали половину його зарплати.
Я дивилася на наших малюків і щодня прокидалася з тривогою: а раптом Максим захворіє? А раптом нас попросять звідти з’їхати? Що тоді?
Мати жила сама у двокімнатній квартирі. Бабуся — теж. Обидві — у місті. І обидві — з порожньою вітальнею. Я ж не прошу палац, думала я. Лише на час. Поки діти маленькі. Поки не станемо на ноги.
Я запропонувала мамі з’їхатися з бабусею: нехай живуть удвох у одній квартирі, а ми б перебралися в іншу. Там вистачило б місця — усього лиш я, Максим і двоє дітей. Але мати навіть слухати не захотіла.
— З матір’ю жити? — знизала плечима вона. — Ти з глузду з’їхала? У мене що, життя закінчилося? Я ще молода. А з бабусею — тільки нерви собі зіпсуєш. Живи, де хочеш, але мене не чіпай.
Я мовчки проковтнула образи. Та потім подзвонила татові. Він давно живе з новою дружиною. У них простора чотирикімнатна квартира, і я сподівалася, що він візьме до себе бабусю. Адже бабуся — його мати. Але він теж відмовився. Сказав, що у нього діти від другого шлюбу, і «у квартирі й так усі кути зайняті».
У розпачі я знову подзвонила мамі. Ридала. Благала хоч на час прихистити нас. І тоді вона кинула мені в обличчя:
— Це ти сама винувата, що в тебе немає грошей. Ніхто не змушував тебе виходити заміж. Ніхто не просив народжувати дітей. Хотіла дорослого життя — отримуй. А тепер розв’язуй свої проблеми сама.
Мене ніби громом ударило. Я сиділа на кухні з телефоном у руці, а всередині все валилося. Це говорить мені моя мати. Жінка, яка мала бути моєю опорою. Я не просила багато — лише куток, лише трохи розуміння.
Наступного дня ми з Максимом обговорювали, що робити. Єдина, хто відгукнувся на наш поклик — це його мати, Ганна Іванівна. Живе за містом, у приватному будинку. У неї є кімната, і вона з радістю прийме нас. Каже, допомагатиме з дітьми, доглядатиме, поки ми працюємо.
Та я боюся. Це не місто. Це село. Там немає поліклініки, немає нормальної школи, навіть транспорту мало. Я боюся, що ми переїдемо — і назавжди там застрягнемо. Що діти виростуть без можливостей, без майбутнього. Що я сама опущу руки, відріжу себе від життя.
І все ж вибору в нас немає. Мати відвернулася. Бабуся занадто стара, щоб прийняти нас. Тато не вважає нас своєю родиною. І я стою на роздоріжжі: йти в нікуди — чи прийняти чуже, але щире плече.
Знаєте, що найгірше? Не те, що нам важко. Не те, що ми бідні. А те, що родичі — найближчі за кров’ю — виявилися найдальшими за суттю. І мені страшно не за себе. А за своїх синів. Щоб вони ніколи не дізналися, як це — бути непотрібними власній бабусі.
