**Щоденник, 15 червня**
— Але це ти сама запропонувала забрати маму до нас. Я тебе не нав’язував, — сказав Дмитро Олені.
Оля після інституту влаштувалася в організацію, де вже працював Дмитро. Він одразу помітив скромну симпатичну дівчину. Як старожил, провів їй екскурсію, а після роботи чекав біля виходу на машині. Так вони почали зустрічатися, а через півроку одружилися.
Дмитро нещодавно купив квартиру, але грошей на ремонт не вистачило. Допомогли батьки Олі. Молоді з ентузіазмом взялися за облаштування свого першого гніздечка: ходили по магазинах, вибирали шпалери, ввечері самі їх клеїли. Іноді кликали друзів на допомогу — робота йшла весело та швидко. Оля підбирала меблі й дрібнички для затишку. Закінчення ремонту відсвяткували гучно. Тепер можна було просто жити й радіти.
— Класно, правда? Давай з дітьми почекаємо. Ось відпочинемо у відпустці, тоді й подумаємо… — говорив Дмитро.
Стояв теплий червень, у повітрі кружляли тополині пушинки. Настав сезон відпусток. Ввечері вони мріяли, куди поїдуть, вибирали готель, купували квитки. Але біда прийшла звідки не чекали — про відпочинок довелося забути.
Одного ранку, коли Оля підфарбовувала вії на кухні, а Дмитро чекав, доки закипить кава, задзвонив телефон.
— Олю, кава готова, — сказав він, беручи трубку.
Оля налила гарячий напій і піднесла до губ, коли Дмитро раптово гукнув у телефон:
— Що?!
Рука в неї здригнулася, кава виплеснулася на стіл.
— Що трапилося? — злякалася вона, побачивши змінену писку чоловіка.
— Мама в лікарні. Сусідка подзвонила. Їду туди. Ти сама дістанешся на роботу?
— Так, звісно… — Оля дивилася на коричневу пляму на столі.
— Біжи, потім прибереш. Маршрутка не чекатиме, — сказав Дмитро, і вона послушно вийшла.
На зупинці повз неї проїхав Дмитро, подавши короткий сигнал. Вона махнула йому, облизуючи опікнуті губи.
— Що з мамою? — запитала вона, коли через три години Дмитро завітав до офісу.
— Погано. Параліч. Права сторона не рухається, вона не говорить. Лікарі кажуть, шанси мінімальні. Самотужки вона не зможе.
— Тоді давай забираймо її до нас. Що тут думати? Щодня їздити до неї після роботи? Годувати, міняти підгузки…
Дмитро швидко погодився. Навіть здалося, що він чекав саме цих слів.
Через три тижні Марію Степанівну, його матір, привезли з лікарні. Вони віддали їй свою спальню.
— Може, візьмемо відпустку по черзі? Як ми її одну залишимо? — шепотіла Оля на кухні.
— Олю, ти жінка, тобі легше доглядати. Залишайся завтра вдома, а я домовлюся, щоб ти працювала віддалено. На сидВона підвелася, поклала руку на його плече і всміхнулася: “Дякую, що ти завжди поруч”.
