“Ти що, вирішила вічно сидіти на шиї?” — як свекруха довела невістку до сліз
Буває, чужа “правда” стає гострішим за ніж, який встромляється у спину саме тоді, коли вже здається, що настала затишна хвилина. Так сталося з моєю подругою Соломією, яка наважилася піти з ненависної роботи, замисливши трохи пожити для себе. Та замість підтримки від родини чоловіка — отримала лише звинувачення, докори та ярлик ледарки, що прилип, наче реп’ях.
Соломія працювала в районній поліклініці у реєстратурі. Копійчана зарплата, постійні крики пацієнтів, брак повітря і сонця — вона поверталася додому виснажена, ніби її комбайном переїхали. Чоловік — Богдан — давно казав, що не хоче бачити дружину в такому стані. Сам він обіймав гарну посаду у логістичній компанії у Львові, тягнув на собі домівку, кредити та відпустки.
Коли Соломія вирішила звільнитися, Богдан лише обійняв її і промовив: “Ти мені потрібна жива і щаслива, а не постійно на межі”. Вони домовилися: поки вона відпочине, обдумає, чого хоче, а потім, можливо, знайде щось за покликанням. Ніхто не збирався роками сидіти в халаті перед телевізором. Просто хотілося передихнути.
Та в цю ідилію, наче грім із ясного неба, врилася свекруха. Галина Іванівна, жінка з гучним голосом і загостреним почуттям “справедливості”, виявивши, що невістка “сидить без діла”, влаштувала скандал прямо з порога.
“Ти що, вирішила через диван на панство вибитися?” — з їдкою кинула вона при першій же зустрічі. “Мій син тебе годує, поїть, усе тобі, а ти навіть у садочок нянею піти не хочеш? Чи касиршею? Плануєш вічно бути тягарем?”
Того вечора Соломія не втрималася — ридала навзрид. Чоловік намагався заспокоїти, гладив по голові, запевняв, що все гаразд. Але… матері нічого не сказав. Не став на захист дружини. А вона чекала. Так чекала, що його мовчання порізало гірше за будь-які слова.
Галина Іванівна не заспокоїлася. За кілька днів вона подзвонила знайомій у продуктову мережу і спробувала влаштувати Соломію касиркою — навіть не поцікавившись її думкою. Потім надіслала адресу і час співбесіди. А на питання Соломії, звідки раптом такі ініціативи, лише хмикнула: “Годі ледачити. Дім — це не робота”.
Соломія намагалася пояснити, що не бездіяльна — прибирає, шукає вакансії, просто не хоче знову потрапити у ту жомту, яка виснажує. Та свекруха не слухала. У неї своя “правда”: жінка без заробітку — це нахлібниця.
І багато хто з цим погоджується. Кажуть: “Ну а що, свекруха ж має рацію”. Адже Соломія справді звільнилася, не маючи іншого місця. Чоловік тягне все сам. Фінансової подушки у неї немає. Якщо що — вона опиниться ні з чим.
Але постає запитання: з якої речі чужа жінка — навіть якщо це мати чоловіка — має лізти у сім’ю, де її ніхто ні про що не просив? Де чоловік задоволений, діти щасливі, де рішення приймали разом?
Чому мовчить Богдан? Чому не скаже прямо: “Мамо, годі. Це наш дім, і нас усе влаштовує”?
Соломія вже думає: може, справді даремно вона пішла? Може, треба було терпіти, аби тільки не чути таких слів? Чи вона просто стала зручною мішенню для свекрухи, яка шукає, де б утвердитися, якщо її ніхто не ставить на місце?
Але правда в тому, що жінка не має доводити свою “корисність”. Ні обручкою на пальці, ні зарплатою. Головне — щоб її вибір поважали ті, хто поруч. І щоб коханий чоловік умів бути не лише тихою підтримкою, а й її голосом у захисті.
Бо часом мовчання — гірше за будь-яку тираду.
